Є дати, які не вимірюються календарем, а лише глибиною людських почуттів. Коли два життя, наче гілки одного дерева, сплітаються воєдино на майже шість десятиліть, це не просто річниця. Це приклад розуміння, взаємоповаги і вміння на двох ділити усе: і радощі, і печалі…
Цього вересня Юрій Дмитрович та Катерина Миколаївна ОЛЕКСЮКИ з Розтоків знову почули привітання. Нехай 59-та річниця спільного подружнього життя не має гучної назви, але для них вона – особлива. Це історія, що почалася в суворих карпатських горах, загартовувалася нелегкою працею і тепер розквітла у великій, дружній родині.
За їхніми плечима – роки бідності та випробувань, важкої праці на фермі та лісорубстві. А попереду – щастя, зігріте посмішками чотирьох дітей, десяти онуків та семи правнуків. У чому ж секрет такого довголіття? Можливо, відповідь криється в їхніх спогадах, якими вони щиро поділилися.
Катерина Миколаївна починає розповідь не з романтики, а з правди життя: з Розтоків, хутора Улога, де вона народилася у великій родині. Крім неї, у батьків було ще десять дітей.
“Дуже бідно жили, всі діти були в наймах. Лавицями спали, куфайками накривалися,” – згадує жінка, але в її голосі немає жалю, лише констатація факту. Скрута була настільки гострою, що найми стали необхідністю. Але навіть у найважчі часи доля посилала добрих людей. Катерина Миколаївна із теплотою згадує роки, проведені у наймах у Матіос Гафії Іллівни, бабусі відомої письменниці Марії Матіос.
“Мені було дуже добре в наймах. Мене ніколи не ображали, давали поїсти, ще й до хати давали. Вона робила головою ревізійної комісії… Я йшла доїти корови до неї, а звідти несла додому завжди. Казала мені: “На, даш мамі то муки, то крупи, то цукру.”
Вже з 1963 року, залишивши за плечима 7 класів, вона пішла працювати на ферму скотаркою, а згодом стала підмінною дояркою у колгоспі. Справжня сила характеру Катерини Миколаївни проявилася і в родинних обставинах. Бо, крім долі, що вже випробувала її бідністю, на її плечі лягла ще одна турбота. Катерина Миколаївна, втративши батьків, взяла на себе відповідальність за глухонімого брата, замінивши йому маму. Ця щоденна турбота про нього протягом десятиліть – не просто обов’язок, а глибока, незмінна любов.
Життя її чоловіка, Юрія Дмитровича, виявилося не менш складним та сповненим труднощів. Його історія почалася з таємниці: він був немовлям, підкинутим до порога родини, яка вже мала своїх дітей – сестер Євдокію та Олену. Але змушена була його всиновити.
Це рішення стало початком епопеї: його прийомні батьки були виселені до Сибіру, а потім повернулися. Лише згодом, вже дорослим, він знайшов у книжці згадку про те, як і чому він опинився у чужій сім’ї. “Він потім вже знайшов у книжці про те, хто його мама і як він опинився в чужій сім’ї. У книжці Юрія Фіренчука “Буковинці у вогні повстання”,” – ділиться Катерина Миколаївна, натякаючи на зв’язок долі чоловіка з трагічними подіями антикомуністичного руху на Буковині.
Ця загартованість з дитинства викувала з нього людину, здатну тримати слово і триматися за роботу. Сорок років Юрій Дмитрович пропрацював їздовим у колгоспі, а коли колгоспи розпалися, перейшов у лісоруби. Фізична праця була його незмінним супутником.
Історія їхньої зустрічі була такою ж простою та буденною. “Познайомилися на фермі: він возив молоко, а я працювала дояркою,” – з посмішкою згадує Катерина Миколаївна. 26 вересня 1966 року вони одружилися. Їхня сім’я стала їхньою фортецею. У 1967 році народилася дочка, а потім ще троє синів. Вони не просто виростили їх, а “подружили”, як каже жінка.
Коли Катерину Миколаївну запитали про секрет 59 років спільного життя, вона не назвала сліпої любові чи ідеальної гармонії. “Було всякого, але ми підтримували одне одного. А купа проблем у житті не дозволяли нам навіть знаходити часу на сварки,” – жартує вона.
Саме терпіння, взаємопідтримка та спільна боротьба з проблемами стали їхнім міцним фундаментом. Вони разом побудували свій дім і спільними зусиллями створили основу для великої родини.
Навіть у поважному віці Юрій Дмитрович та Катерина Миколаївна не дозволяють собі зупинитися. Їхня енергія дивує. Вони не лише зберігають велике господарство, а й опікуються рідними, як це робить Катерина Миколаївна зі своїм братом.
– Вони такі енергійні, що й донині мають городи, корову, господарство і самі справляються! Правда, поруч живе син Юрій, який також допомагає, – розповідає сусідка Вікторія. Сусідка говорить про них зі сльозами на очах, бо бачить у них не просто сусідів, а заміну втраченим батькам.
– Мої батьки вже померли, а ці як рідні: і порадять, і допоможуть. На таких енергійних людей лиш рівнятися, – зізнається Вікторія.
Ця повага та любов сусідів, дітей та онуків є найкращим доказом того, що Олексюки прожили життя чесно, гідно та у великій любові. Вони – приклад стійкості, невтомності та вміння будувати щастя з найменшого, що дала їм доля.
Людмила ФЕДЮК.
