У Розтоках вийшов перший на Буковині роман на діалекті
Цієї осені вийшла друком особлива книга – роман «Анна» розтоківчанки Марії Кермач. Це дебютний твір сільської вчительки географії, яка понад сорок років працювала в школі, а сьогодні продовжує навчати дітей у пришкільному інтернаті на пів ставки. Скромна й відкрита, вона не вважає себе письменницею, але саме їй вдалося створити унікальну для Буковинської Гуцульщини працю, повністю написану на гуцульському діалекті.
Авторка зізнається, що все життя працювала словом – у школі, вдома, навіть записувала власні віршовані рядки. Якось у Путилі під час конкурсу-захисту науково-дослідних робіт Марія зачитала свого вірша голові Всеукраїнського товариства «Гуцульщина» Петру Шкрібляку. Той уважно вислухав і порадив: «Вірш – то добре, але народне слово гуцульською говіркою – ще краще». Ця порада глибоко запала у серце. Наступного року вони знову зустрілися, і Шкрібляк нагадав їй про сказане.
Саме тоді у її родині трапилася тяжка втрата – померла мама Анна. Ця втрата лягла віршованими рядками журби на папір:
Я розлюбила в березні тюльпани
І келихи наповнені вином,
Троянли, подаровані коханим,
Люблю лиш мальви в мами під вікном.
Я розлюбила все, щоб було з нами,
І ранній первоцвіт над бережком,
Люблю жоржини, рівні із парканом,
Що рясно квітли в мами під вікном.
Забула гладіолуси бордові,
і лілії даровані давно,
Лиш пам’ятаю китиці бузкові,
Що заглядали в мами за вікном.
А ще були півонії червоні,
їх пелюстки розсипались, як ми.
Лиш хризантеми білі, наче сонні,
Журились до холодної зими.
Вже хворіючи, щовечора мама Анна просила доньку: «Сідай коло мене», і знову й знову розповідала історії свого життя. Часто одні й ті самі. Марія не відмовляла, слухала, а згодом почала записувати почуте. Записувала не хронологічно, а образами, епізодами, узагальненнями. Так поступово народжувався рукопис.
Коли текст був готовий, авторка відчувала полегшення: тепер є з чим знову зустрітися з Петром Шкрібляком. Але сталося інакше: у газеті «Карпати» вона прочитала про його смерть. То був 2016 рік. І рукопис залишився на полиці – аж до недавнього часу. А поруч із ним – скромні записи власних поезій, які протягом років народжувалися в її думках. Новий поштовх прийшов від найменшого сина Василя. Він наполягав: «Мамо, зберіть свої вірші і дайте мені». А згодом зробив їй пам’ятний подарунок – невеликий наклад збірки «Обставини і час». Книжки розійшлися серед друзів. А наприкінці минулого року син запропонував видати й бабусині спогади. Він придбав ноутбук, щоб мама зимовими вечорами могла все віддрукувати,
Марія довго вагалася: боялася реакції професійних літераторів, думала, що її твір можуть «викинути у смітник». Тож 8 квітня цього року Марія відважилася і принесла рукопис у центр культури і мистецтв. А зустріч із науковою співробітницею Буковинського центру культури і мистецтв Іванною Стефюк змінила все. Вона уважно прочитала текст, переконала авторку, що той має велику цінність. Попри свою велику професійну зайнятість вичитала рукопис і навіть написала передмову. Тож 28 липня роман підписали до друку, а вже 15 вересня вона тримала в руках готову книгу.
Попри нову роль авторки, Марія залишається вірною школі. Вона зізнається: не уявляє життя без дітей, хоча розуміє, що колись доведеться поступитися місцем молодим спеціалістам. Вона виховала власних дітей – дочку Людмилу, пасинка Олексія та сина Василя, має онуків, та все ж любові й турботи вистачає і на учнів. Свою прихильність до школи вона виразила й у поезії:
Не кажіть, що у школу не йдуть вчителі,
Бо зарплати у них надзвичайно малі.
Не кажіть, але я не повірю ніколи,
Що учитель колись не захоче до школи.
Що забуде дитячі допитливі очі,
Які снитимуться ще довго щоночі.
Гомінливий ласкавий улюблений клас,
Який подумки й досі чекає на вас.
Та вчитель колись залишається вдома
Його не здолали реформи і втома.
І вогник натхнення в душі не погас:
Так сталось, так треба – обставини й час…
Цей мотив – обставини і час – наскрізний і у її творчості, і в житті.
Роман «Анна» – це не просто художній твір, а діалектична пам’ятка. Тож у передмові Іванни Стефюк трохи відкривається занавіс цієї цікавої історії для читачів:
“Гірське житє – воно буває колоритне, святошне. Саме таким його бачить турист. Але гірске житє буває і цілком инчим – стрімке, ніби плай д’горі. Людина, натерхана сумками ти йй бесагами, іде по цій дорозі і не має часу подивитися на сонечко Боже. Так і починається розповідь в романі Марії Кермач “Анна”.
Це дебютний твір дослідниці і попудяризаторки гуцульської культури Марії Кермач, котрий відкриваєє перед читачем історію чотирьох поколінь і їхні знання. Розповідь ведеться, як роками вистояна монологічна розмова, у якій розсипи прислів’їв, етнографічних знань, гумору і чуття. А особлива цінність роману у тому, що він повністю написаний на діалекті. Це безпрецедентна річ для буковинської літератури, оскільки романів повністю на діалекті, які би вийшли на теренах Чернівецької області, наразі не знаємо. Можна з певністю сказати, що роман “Анна” виріс на традиції повістей Осипа Юрія Федьковича, він з ними генеалогічно споріднений, адже репрезентує досвід тих самих теренів. А ще, мабуть, є в буковинських Розтоках щось невловимо-ментальне: адже саме з цього села походить геніальна Марія Матіос та її закорінені у рідний простір герої…
…Для кого твір Марії Кермач “Анна”? Для тих, хто хоче пригадати мову серця і ті слова, котрі знайомі до щему. Для тих, хто хоче знати душу і обряди Буковинської Гуцульщини. ІІ точно не для тих, хто травмований колоніальною політикою і щиро переконаний, що діалекти засмічують українську мову…
…Цей твір вартує відкрити для себе. Марія Кермач каже: можливо, вона запізно почала писати? Але після прочитаного складається враження, що накопичені багатьма поколіннями знання просто чекали, коли хтось із великого робітного і талановитого роду сяде і напише”.
Марія вважає, що її талант – від батьків. Мама навчилася читати сама, батько й того не вмів, але вони знали безліч співанок, легенд, казок. Батько Василь часто казав: «Якби я вмів писати, записував би всю ту мудрість, яку чую навколо себе». Його слова стали для доньки своєрідним дороговказом. Так у школі кожен учитель мав мати власну пошуково-дослідницьку справу. Тож вона почала збирати гуцульські терміни, склала словник, що стосувався природи й географії. Згодом ці зусилля стали основою для її літературних спроб.
Одразу після виходу книги її почали замовляти буковинці з району та області. Авторка щиро вдячна синові Василеві та його дружині Вікторії, які стали спонсорами й натхненниками видання. Вона визнає: сама б не змогла пройти цей складний і затратний шлях. Хоч у Марії є ще чимало матеріалів та задумів, вона не поспішає з новими книжками. Хоче подивитися, як читачі сприймуть «Анну». Та вже зараз вона знає її напам’ять і не стримує сліз, перечитуючи фінальні рядки: «Згасала остання весна Аннина і ангели душу підняли на небо…»
Жінка не поспішає називати себе письменницею, а радше гуцулкою, яка зберегла голос своєї мами й гуцульської землі. Вона переконана: найбільша цінність книги – у її мовній основі. Це жива пам’ять, передана діалектом, що звучить так само, як у хатах розтоківських гуцулів.
Людмила ФЕДЮК.
