Михайло важко гепнувся на холодну чорну землю, яка аж запашіла від його гарячого подиху. Це вже був останній… Останній важкопоранений солдат, якого витягав з поля бою трьохсотим, але дотягнув двохсотого. Він втратив занадто багато крові. Парамедик вдивлявся в лице молодого бійця і згадував, як два дні тому той врятував йому життя. Просто застав собою, коли він поліз під обстріли забирати поранених.
– Там немає трьохсотих! Ти вже нікого не врятуєш! – кричав він. І просто штовхнув Михайла на землю, прикривши собою. Через дві-три секунди на тому місці, де мав опинитися медик, пролунав гучний вибух.
Парамедик мусив зробити для юнака те саме. Мусив! Але не встиг… Якась московська гнида встигла першою…
Якби Михайлові ще років шість тому сказали, що він замінить сільську працю на криваві бинти, стогони і мантру: «Ти тільки живи, брате, ти тільки тримайся…», він би не повірив. Жив собі, працював коло худоби, тримав коні, вівці, корови. Лікував сільську худобу і обробляв великий город. Але одного дня війна постукала у двері. І байдуже, що вони були розташовані на сході. Це наша земля всюди, це наш обов’язок – захистити її. Чоловік відчув, що на фронті буде більш корисним, ніж удома. Продав трохи худоби, аби жінці було легше, і поїхав.
Але операція об’єднаних сил переросла у війну. Щодня він поміж обстрілів та через міни витягав із поля бійців. Вже забув про спину, яка боліла вечорами вдома. Лише вдивлявся в потемнілі очі поранених, намагаючись побачити там краплю життя. І як тільки бачив її, то рятував. Як умів, рятував…
…Притискав до себе контуженого 20-річного юнака, як малу дитину. Ніби хотів зігріти його. А коли конвульсії поволі вщухли, відчув, наскільки втомився. Сон звалив там, де він збирався лише перепочити. Вже крізь марево сновидінь він чув, як хтось кричить: «Тікай!», як пекучий біль розповзається по тілу, а свідомість повільно покидає. Лише встиг подумати: «Як виживу, приїду додому і одружуся з своєю жінкою…»
Бій скінчився. Вдалині десь відлунювали останні бойові звуки. Бійці поволі збиралися. Ті, хто першими побачили, як їхнього фельдшера поранило осколком, намагалися надати йому допомогу. Кожен пригадав своє, як Михайло ще з часів АТО та ООС був у найнебезпечніших точках. І жодного разу не подумав про себе.
На нульовій позиції можливості викликати медичну підмогу не було. Єдиний транспорт – позашляховик, який пригнали на тижні волонтери. Але його використовувало лише командування. Не питаючи дозволу, один із бійців заскочив у машину, а інші завантажили пораненого медика.
– Куди рушили? Ану стій! – почувся голос із бліндажа.
Солдат, що сидів за кермом, відхилив голову і тихим, але впевненим голосом сказав:
– Відійди, бо переїду.
Командир округлив очі, бо подумав, що хлопці десь роздобули у місцевих спирту і вирішили тамували отримані за день емоції. Але коли на задньому сидінні побачив пораненого медика, схопив водія за руку і крикнув:
– Виходь! Я поїду! Я краще знаю цю машину. Поки мене не буде, окопуйтеся в іншому місці. Здається, місцеві нас вже здали і до вечора прилетить!
Звиклі до наказів, солдати прийнялися за роботу. Але всі думали про одне – хоч би довезли їхнього Михайла. Ну не може бути така несправедливість, щоб той, хто врятував десятки життів, не мав права на власне…
Михайло прийшов до тями вже в госпіталі. Одразу спробував поворухнутися і зрозумів, що не може це зробити всім тілом. Поглядом обвів навколо і побачив свою праву руку. Від пальців до ліктя вона була рясно забинтована пов’язкою насиченого червоного кольору. Спробував поворухнутися пальцями і зрозумів, що, швидше за все, їх немає.
Перше, що спало на гадку: як тепер рятувати поранених? Їх же з кожним днем все більше, проклята русня видихається з останніх сил і гатить всім, що назбирали за останні роки. Наших треба рятували…
А потім згадав про дружину і дочку. Олена щодня чекала від нього звісточки, тож старався телефонувати, поки було без обстрілів. Щоб зайвий раз не хвилювати. Скільки ж він лежить тут? Скільки ж не телефонував? Вона, напевно, з глузду сходить. Але телефона поблизу не було, а всі. Хто лежав у палаті, були прикуті.
– Лікарю! – покликав він голосно. – Хто-небудь! Дайте мені зателефонувати додому. І скажіть, коли я зможу виписатися?
– Похвально, що ви такий рвучкий, але не цього разу, – зайшовши до палати, сказав лікар. – Треба буде трохи відпочити. Оформимо вам лікарняний, щоб зажила рука. А там побачимо. Гляди і війна доти закінчиться.
На такий невдалий жарт Михайло ніяк не відреагував. Знав, що ворог так просто не звільнить нашу землю, що кожен її сантиметр треба буде зубами відгризати. І сидіти вдома не мав наміру. Хоча… У нього там була одна незавершена справа…
У рідному селі навіть гори, здавалося, привітно зустрічали свого сина. Рідних не попередив, хотів зробити сюрприз. Нині мало позитивних емоцій, нехай хоч так посміхнуться. Біля дому поволі пересувався старий батько, а дочка гралася коло квітника. Помітивши батька, вона зверещала так, що навіть глухий дідусь почув. З дому вийшла Олена. Мишко повернувся! Худий, сивий, з бородою, з гіпсом, який здалеку білівся… Але повернувся! Вона хотіла його обняти міцно-міцно, але боялася завдати болю. Хтозна, які ще поранення він має…
Ввечері вони довго говорили. Олена розповідала, що вже викопала город, який гарний урожай зібрала. Дочка хвалилася малюнками, а старий батько непомітно втирав скупу старечу сльозу і робив вигляд, що все гаразд. Михайло сидів і чітко розумів: ось за це воюють наші бійці! За те, щоб на своїй землі господарювали люди, щоб підростали діти і ставали новою гордістю своєї країни. За те, щоб ветерани, які не народилися у вільній Україні, хоча б у такій померли… Бо все життя присвятили боротьбі за її волю.
Осінній ранок виявився напрочуд погожим. Михайло піднявся рано. Хотів вдихнути того карпатського повітря, яке давало сили та енергії. Хотів заполонити душу рідним та своїм, щоб пронести його крізь пекучі нетрі війни, на яку точно знав, що повернеться. Але тільки після того, як зробить важливу справу…
– Олено! – покликав він.
Жінка втираючи руки від тіста, вибігла з кухні. Хотіла швиденько домашніх вареників наварити, чоловіка побалувати.
– Збирайся, поїхали! Мені треба в райцентр.
«Може, ліки якісь купити хоче», – подумала вона. Але навіть нічого не розпитуючи, крикнула: «Я зараз!» і побігла переодягатися.
Вона навіть не звернула уваги, що вони йдуть по містечку в іншу від ринку сторону. Головне, що поруч із ним. А коли чоловік зупинився перед табличкою «Шлюб за 24 години», Олена отетеріла. Так, вони прожили разом уже 17 років. Без умовностей, без штампів та іншого. Підростає донька. Але у вирі війни вона про це зовсім забула.
– Ти що надумав? Та я в спортивному костюмі! Та хіба це потрібно робити зараз? – розхвилювалася вона.
– Олю, мені здається, що вижив я лише тому, що й досі цього не зробив, – стиснувши її тендітну руку, промовив Михайло. – Рідна, коли у вічі заглядає смерть, ти розумієш, що у житті для тебе було найдорожчим. Ви з донькою для мене – найбільший скарб. І саме ви повернули мене до життя. А значить, будемо жити!
Олена тремтячими руками писала заяву і не розуміла, що відчуває. Як і кожна жінка, вона завжди хотіла гарне плаття, весільну церемонію, гостей. Але склалося, як склалося. І ось мрії збувалися, але так буремно і хвилююче…
Вийшли вони, тримаючись за руки з якимось новими відчуттями. Ніби щось навколо змінилося. Аж сонце урочистіше почало світити. Але Михайло знав, що це ще не все. Не відпускаючи руки своєї уже законної перед людьми дружини, він вів її до храму.
Перед порогом церкви, Михайло обернувся до неї і сказав:
– Ти завжди була для мене по житті янголом-охоронцем, а твої молитви не раз рятували мені життя. Дозволь мені стати опорою перед Богом для тебе.
Рясні сльози зросили обличчя жінки. Вона й справді жила одними молитвами, поки чекала чоловіка з війни. І дуже вірила, що вони будуть його супроводжувати. Піднявши очі догори, вона побачила ікону, з якої посміхалася Божа Матір. Як заступниця всього людства вона, немов, давала знак: «Ідіть вперед. Все буде добре».
Священик навіть не здивувався парі, яка переступила поріг. Він у старенькій військовій формі з перемотаною рукою, а вона – у спортивному костюмі. Стомлені, але очі світилися від щастя.
– Чи береш ти, Михайле, рабу Божу Олену в дружини та обіцяєш любити її в горі і радості, доки смерть не розлучить вас? – урочисто лунало серед церковних стін.
– Обіцяю…
Михайло міг нічого не казати, Олена все розуміла з його погляду. Вона вдивлялася у такі рідні очі і шепотіла самим серцем:
– Обіцяю…
Сонце пригрівало по-літньому. А подружжю ще треба було в гори винести сумки з покупками. Тож вони мали три кілометри шляху, або наговоритися. Про все на світі… Напланувати купу справ, включаючи поїздки та великі покупки. Але кожне подумки розуміло, що буде далі.
А далі знову буде війна. Михайло знову піде на передову. Бо там щодня десятки бійців, які розплачуються здоров’ям та життям за майбутню перемогу. І щодня у нього є один шанс із тисячі не дати трьохсотому стати двохсотим. І він буде там доти, доки буде потрібно.
Вони вже наближалися додому, аж тут Олена обернулася до чоловіка і вигукнула:
– Але ж ти й хитрий!
– Чого це? – здивовано підняв брови той.
– Казав же, що я тебе не окільцую і таки дотримався слова.
Чоловік спочатку не зрозумів, а потім подивився на свою праву руку без пальців і змовницьки їй підморгнув.
– Який же ти в мене! – тепло пригорнулася Олена до чоловіка.
– Який?
– Найкращий…
Людмила ФЕДЮК.
