Життєві стежки часом бувають такі заплутані, що тільки одному Богові відомо, де вони розплетуться. Іноді долі приховують стільки таємниць та болю, що залишається загадкою, як людина може таке витримати. Цього тижня до редакція звернулася наша постійна читачка з Усть-Путили (Бісків) Марія Василівна ТОМНЮК. Жінка вже у поважному віці, готується до операційного втручання і дуже боїться, що не встигне побачити свою доньку, яку, впевнена, що у неї вкрали.
Марія Василівна сама родом з Усть-Путили, але у 80-х роках минулого століття виїхали з чоловіком Юрієм на Херсонщину, до Нової Каховки. Там було багато родичів – бабуся, брат, тітки, тож вирішили працевлаштуватися і жити на півдні України. Влаштувалися на роботу на завод, а у 1983 році з нетерпінням чекали на появу дочки.
– Коли я завагітніла, – пригадує жінка, то ми проживали в Новій Каховці (вул. Гагаріна, будинок 4, квартира 19). Відразу стала на облік і звернула увагу, що мене постійно щопонеділка викликали в жіночу консультацію. А коли вже настав термін народжувати, то за мною приїхали додому лікарі й повезли в лікарню. Навіть не дали доварити борщ. Хоча в мене не було жодних ознак пологової активності.
Марія Василівна пригадує, що їй почали викликати пологи штучним способом і в результаті в понеділок, о 8 годині ранку, народилася здорова червонощока дівчинка. Лікарі охали між собою, мовляв, яка гарна дитина. А потім забрали кудись. Це був перший і останній раз, коли молода мама бачила свою дитину.
– Потім прийшла медсестра і сказала, що моя дитина померла, – каже жінка. – Я не повірила спочатку, а потім подумала, що якщо вже й справді так сталося, то треба поховати. Однак коли прийшов чоловік і хотів забрали тіло, ніхто не віддав. І навіть довідку про те, що в мене померла дитина, ніхто не виписав. Я ще на певний час перевелася в гінекологічне відділення і спостерігала за тим, що коли дійсно помирали немовлята, їх віддавали батькам.
Але коли жінка заявила, що буде звертатися за допомогою, їй пригрозили. Та й зрештою вона не мала ні коштів, ні впливових знайомих, щоб дістатися правди. Пізніше народила ще двох синів – Руслана, який у віці 46 років помер, і Андрія, який зараз проживає з родиною в Чехії.
Коли помер чоловік Юрій, Марія Василівна повернулася в Усть-Путилу. Тут вона доглядала стареньку матір, але думка про те, що десь у світі її дочка живе без неї, не давала спокою ні на мить.
– А оце на неділю сниться мені сон, – розповідає жінка, – що прийомні батьки моєї дитини розповіли їй правду і вона мене шукає. І я прокинулася і вирішила, що будь-що хочу розшукати її, бо материнське серце не може обманювати. А воно каже, що моя кровинка жива. І синові постійно кажу, що в нього є сестра. Тож тепер поїхала до нього в гості в Чехії, а повернувшись, вирішила надати розголосу цій історії. Тим більше, що зараз по Україні багато переселенців з південних і східних областей. Можливо, хтось впізнає мене на фото у молодості або пригадає ці події.
Тож публікуємо цю історію і будемо звертатися до колег-медійників із Херсонщини. Бо дуже хочеться вірити, що у неї буде щасливий кінець. Адже у житті теж трапляються дива, тільки треба дуже-дуже повірити…
