Мрії про майбутнє, дії сьогодення та спогади про минуле безперервним ланцюжком проходять крізь життя кожного з нас. Так є і буде, так було й 50 років тому. Чому саме п’ятдесят? Бо саме тоді для багатьох мешканців Путильщини передноворічні дні були особливими – десятки, насамперед, молодих людей створювали для себе та сотень собі подібних робочі місця. Не за межами району, не у містах, а серед рідних гір, поряд з родинами. Мова йтиме про путильську міжколгоспну фабрику з переробки вовни.
Гортаю сторіночки книжечки “Фабричні горизонти”, яку видав у 1994 році колишній директор підприємства П. В. Томюк, де він змальовує двадцятирічні досягнення фабрики. Цифри вражають. Лише за перший рік – 1975 – було виготовлено 14445 квадратних метрів килимів! І кожен наступний рік ознаменовувався освоєнням нової продукції, введенням в експлуатацію приміщень, цехів, споруд і навіть 16-квартирного будинку для працівників фабрики.
У 1980 році з виставки досягнень народного господарства у столиці країни продукція підприємства була оцінена шістьма бронзовими та срібною медалями ВДНГ. Має таку медаль і колишній головний інженер Г. В. Штемплюк.
– Колектив працював з особливою завзятістю, – згадує Ганна Василівна, – молоді, енергійні хлопці і дівчата вчилися і трудилися на славу. Багато з них спочатку були будівельниками, а потім – передовими ткалями, трудівниками інших цехів та служб, що забезпечували виробництво килимової продукції. Адміністрація фабрики дбала і про дозвілля. Діяли футбольна команда “Сокіл”, дівчача волейбольна команда, оркестр народних інструментів, танцювальний та вокальний колективи, хор, відбувалися екскурсійні поїздки по Україні та до Молдови і Білорусії. Пам’ятним було перше весілля, яке гуляли усім колективом на фабриці. А потім таких весіль та уродин було ще багато. Чоловік не раз дорікав мені: «Якби фабрика згоріла, то ти би ще три дні на попелищі сиділа».
І такими самовідданими була більшість працівників підприємства, про що яскраво свідчили вагомі економічні та соціальні показники.
Пригадую такий випадок зі своїх журналістських спогадів. До чергової річниці жовтня в районній газеті була надрукована добірка ударних новин, в якій йшлося про те, що дівчата виткали стільки продукції, якої вистачає, щоб покрити килимом триметрової ширини дорогу від Путили до Вижниці.
У суботній день у лісокомбінатівську лазню прийшов помитися і головний механік Дорвідділу Ф. Г. Штемплюк. Тож водії, обступивши його, дорікали: «У твоєї дружини дівчата по ниточці виткали килим аж до Вижниці, а ваше підприємство асфальтом не може дорогу покрити!».
Й до нині ця дорога не вся асфальтована, але і фабрика, на жаль, вже багато років не працює. Однак спогади колишніх працівників підприємства про той зоряний час хвилюючі та яскраві. Воно й не дивно, бо, враховуючи надомників, тут трудилося понад дві тисячі краян.
Знову ж таки послуговуючись книжечкою, написаною П. В. Томюком, не можу не згадати хоч часточку людей, трудовий внесок яких – вагомий та заслуговує шани. Це перший директор І. Д. Попюк, очільник району А. В. Коцюба, працівники фабрики Ю. П. Генцар, П. Ю. Вакарюк, М. В. Михайлюк, М. Ю. Яківюк, М. В. Онуфрейчук, М. К. Танас, Г. А. Дяченко, Г. В. Довбуш, Г. М. Скидан, М. І. Томюк, О. Г. Михайлюк, Л. О. Скидан, М. М. Томюк, К. І. Кмич, З. В. Григоряк, М. Ю. Кіндратяк, Я. М. Сумаряк та десятки а то й сотні гідних трудівників, перелік яких ще можна було б довго продовжувати.
Крім регулярних пайових відрахувань колгоспам, підприємство постійно надавало їм допомогу у заготівлі кормів на зиму. Частими гостями дівчата були і на підшефній прикордонній заставі.
Адміністрація фабрики, як зараз прийнято говорити, завжди була у творчому пошуку, співпрацювала з науковцями. Часто тут бували фахівці з вівчарства Ф. Височанський та Я. Сулима, які прагнули, щоб настриги якісної вовни в колгоспах були якнайбільшими. А фабричні фахівці – щоб задовільнити попит споживачів якісною продукцією. Цьому сприяли участь у виставках-продажах європейської частини держави.
Килимова продукція, ліжники були основою виробництва, але вже через кілька років фабрику килимовою можна було називати умовно. Перелік товарів народного споживання був величезним. Дублянки та кожушки, вовняні шкарпетки і рукавиці, шапки і шалики, ковдри і накидки, спецівки і навіть взуття, сотні найменувань сувенірної продукції безперервним потоком розходились по всій країні.
Директор П. В. Томюк організовував роботу підприємства виважено і водночас креативно. Маючи хист до малювання – добре розумів і вловлював тонкощі як народного прикладного мистецтва, так і сучасності. Тож незабаром ввійшов до складу художньої ради при ВДНГ. Чи міг він колись, розпочинаючи трудову діяльність юним помічником машиніста паровоза у Молдавії, мріяти про таке майбутнє? Працьовитий, відповідальний, людяний, вимогливий та життєрадісний Петро Васильович був не просто керівником, а органічною часточкою колективу – великої фабричної сім’ї.
Дев’яності роки були важкими і для фабричного колективу. Якщо раніше для успішного функціонування підприємства збирали верстати, обладнання, матеріали, хімікалії, запчастини, як то кажуть, з миру по нитці, то на той час стало набагато важче. Однак знаходили шляхи навіть за межами країни – Молдова, Румунія, Польща також стали споживачами якісної продукції фабрики. Не раз доходило до бартеру – міняли свою продукцію на те, що потрібне було, як підприємству, так і його працівникам.
Нещодавно під час спілкування з колишніми працівниками підприємства Параскою Кондряк, Оксаною Слижук, Оленою Генцар, Оленою Синицею з приємністю відзначив, з якою теплотою, повагою вони відгукувались про Петра Васильовича. Саме на період його керівництва припав зоряний час фабрики. Після виходу на заслужений відпочинок, далеко від улюбленої Путильщини, він постійно цікавився життям району а особливо фабрики. Саме рідний край надихнув на особливу творчу стежину – він оздоблював іконами та фресками церкви на Миколаївщині.
Невдовзі за зникненням колгоспів занепало вівчарства загалом. На фабриці та і районі не знайшлося керівника- менеджера з креативним мисленням та вмінням прораховувати перспективу, що й привело до зникнення такого гарного підприємства. Переважна більшість фабричан, отримавши відповідну освіту, працевлаштувалися , відкрили власні справи, виїхали на заробітки за кордон. Та усіх їх об’єднують чудові спогади про час, коли фабрика була символом успішності, молодості, завзяття та віри у краще майбутнє рідного краю.
Микола ОГРОДЮК.
Фото із сімейного архіву.
