Піднімаючись догори на вершину гори Соколій в Путилі, на другому боці річки Путилка можна побачити присілок Полєківське. Там у свій час мешкали опришки і ховали свої скарби у пивницях на Раковах. Гуцули у це вірили і багато з них шукали ті скарби, але не годні були найти. А ще старі люди кажут, що треба, аби у людини були помисли чисті – тоді й візьме опришківські скарби. І знали вони багато історій, пов’язаних з опришківськими скарбами та спробами їх дістати.
Але один раз ґазда пішов собі у Ракови, у камінє, назбирати афин, вповідав Михайло ЕДЕЛЬВЕЙС із Сарати. Собі збирає і нараз учув, єк шош скрипит, так єк би двері. Він обертаєтси і видит утворені двері в пивницю. Тогди, добре відкривши двері, вивидів бочку, а в ній шош блищітси. Зайшов усередину, набрав чирвоного золота і пишов собі д’хаті. Нічо нікому ни казав, помаленьку спрєтав.
А на другий день їму зачєло си привижєти, шо за ним шош ходит і говорит до него: «Подай то, шо взєв». Пройшла неділя і вин стає чим раз май душше слабий, їго шпурєє та й морит, і ліку нема. Ґаздиня видит, що газда став гет слабий, пишла до бабиці, що зваласи Озерна (уна вміла добре примов’єти). Прийшла до неї, розказала, шо гостив її ґаздик. А бабиця каже: «Чікай трохи» і дес. Пишла. Нараз уходит у хату і каже: «Най твий ґазда подаст то, шо взєв». Та вертаєтси д’хаті і розказує газді, шо казала бабиця. Раненько, вдосвіта ґазда зибравси і пишов. Відніс назад чирвоні в пивницу. Коли відти вертавси, нараз ставав чим раз душший, єк ішов д’хаті. Але ші крішку пожив і на третий день пишов на той світ.
Вуйко Мирослави ТОРАК із Дихтинця був рожений був у 1909 році. З-за Австрії було май ліпше жити, миг і гроші заробити, і світа видіти. Один раз, розказував вин, уни пишли на заробитки в Молдовицу, в бутин. Там побули, заробили гроший та й верталиси д’хаті. І повернули до одної хати, аби могли принести видти шош пригисного до родини.
Заходє в хату, а в хаті здоровенна піч, биршя, чім на півхати. І на печі лежит старенький дідик, такий величезний – руки до колін, гет сивий. Ми собі говорили по-своєму і нараз вин питатци:
– Відкі ви є, легіні?
– З Діхтинця.
– Е, я там був і не один раз з своїми побратимами. Був там в опришках. Шандарі фист гонилиси за нами, хотіли имити. Але ми їм не давалиси й порозуміли, шо серед нас є зрадник. Шандарі мали винюхувачів своїх «кишенькових». Уни за тоти гроші готові були маму ридну продати, а ни то шо опришків. Ми мали собі пивниці, де мали спрєтані бочечки з червоними шовками, зброюв, діамантами. Одна така пивниця була в Раковах, там мали сходитися. Усі зибралиси докупи, страший серед нас питався: котрий з вас прийде тут через 5, 10, 20, 30, 40 років. Усі мовчєли.
А єк дійшло до 50, то циган каже: «Я можу прійти суда і через сто років». Тогди вин направив пістоль на него і стрілив. І сказав: «Ми найшли зрадника. Закопайте їго перед дверми, най сторожит ці скарби». Тепер їх можна лиш утворити на Світого Юрія, бо сонце показує прямо на двері і можеш, легіню, взєти відти.
А шє уповідав Дмитро ГОЛДІШ з Руської Поляни Мармороського повіту (Румунія), шо на одному верху, поза хрестом, діти пасли маржину. Найшли великого каменя (брилу), де було написано по-старовіцки, що пид нев є спрєтаний скарб. Мусіли казати панотцеві, аби йшов прочитати, бо ніхто не вмів читати, та шє й по-церковному. Увечєрі зібралися ґазди, зачєли копати. Думали, шо там є котев з талєрами золотими. Але кітлика ни було, зато найшли чюркало і викопали керницу.
Один дідик уповідав, шо за Австрії, їк ишов уночі, вивидів синий вогонь. Це був знак, шо там спрєтані скарби. Тогди траба борзо витягнути ніж і затикати у земню, де стоїш. І вин буде горіти навіть гет далеко. Ватерка ме палати, заким не прийде тот, шо затикав ніж у земню. Ватерка погасне – мож копати. Найдеш червоні, за тоти спрєтані скарби бес поклав хрест або капличку. Такі хрести у верхах були кругом, по цілій Австрії, на Буковині, Галіції, Марамороші.
Прєчючіси від погоні, частина опришків подалися на Буковину, а одни пишли у мадярску сторону Марамуриш, недалеко від Рускої Поляни. Стали коло ізвору, найшли печеру, де могли перебути котрус годину. Там прийшли більше 12 чоловік і вибрали собі ватага, котрий мав имнє Копістра. Перебувши там икийс чєс, аби за них забули, знов собі зачєли ходити по всій Австрії. Повертали на Буковину, на Ракови, на Синівку Радовецкого повіту та й у Рус-Молдовицу до своїх побратимів. Ходили собі по-давному, зброю мали всяку, мали чим боронитиси, знали, де є пивниці з скарбами, забраними вид панів, жидів. Ходили собі тими місцями, шо й колис, нікого не грабували, зло не робили. А перекази про них і дотепер бережут в народній пам’яті.
Записав Віталій ДМИТРЮК.
