А ви помітили, що тільки “На перелазі” звучать практично останні спогади про сплавляння лісу на Буковинській Гуцульщині від самих керманичів? Тому стежте за публікаціями та не пропустіть унікальні історії гуцулів! Цього разу – це Юрій Васильович ПОПОВИЧ (справа) із Довгопілля (народжений 5 травня 1942 року). Він пригадав трохи гульських забобонів, життєвих драм та побуту, який колись об’єднував у спільній праці всіх.
Йик ишов на роботу, падав на коліна, виказав “Отчінаш”, “Бородице діво”. Молилиси, ставали на колінки, дєкували Світому Богу, шо виночували нічку, тогди йшли їсти. А потому – до роботи. І на дерево клали хрестик і починали роботу, – так починає занурюватися у спогади Юрій Васильович. – А шє керманичі мали файно жити з своєю жінкою, шінувати свою родину, не мати любасок близко коло свої хати. Бо через них дараба траф’єла в скали і було добре, йик уни шісливо і мирно вибудут з цего, Дрива світили, ми виділи, куда направлєти дарабу. Приходили на пристань, там чікали два бульдозери. Троє керманичів напере сходили на берег, зачіпали гаки за кулка. Бульдозери кігли дарабу на 300-400 кубіків без нас.
Сплавна кантора мала столову: там нас годували крупами, давали перловку, гречку, рис, горох, варили боршік, дзупу, вареники, голубці, котлети з підливкою. У тій столові пиво пили бокалами. А підисєть грам у нас мусило бути, флєшку мали коло себе. Звезти з Сарати дарабу і не випити 50 грам… Керманичі, котрі прийшли упослідку, вечєряли. Їх усі чікали, сідали на машини і їхали д’хаті. Приходили вночі у первій-другій годині у Перкалабу, Сарату. А в Довгополе набагато борше.
Розказав сплавник і про те, як гуцули своїми руками виготовляли самогонку. “Коло хати єк маємо садовину, робимо з неї горівку. Сливи стрісаємо, кладемо в бочку, аби уни кисли. Осінні сливки два місєці стоют, а літні – май менше, у п’єть тижнів можна варити горівку. Єблучка тоже добрі: літні солодкі стоєт у бочці май менше, а квасні – май бирше. Наколи перейде штири тижні, можна варити горівку з них. Маємо котев великий, у него насипаємо єблук до самого верха. Йик насипали, закриваємо накривков тай замащуємо їго. Кладемо добру ватру дес у потоці, би не виділи сіксоти та й то варимо. Коли пара йдет цівков, а за нев горівка, переводимо в другу бочечку. Там уна си люфтує. Коли пролюфтуєтси, виходит добра – 50-60 градусів. Але маїш два рази перегнати, покласти на місєц, би постоєло. Тогди літерку п’єш на двох і на рано лиш п’єш водички, голова не болит”, – стверджує чоловік.
У сплавній конторі вирувало життє
Дараби возив само бирше з своїм братом Федусем у Тюдів та й Віжницу з Сарати, Фоєнника, Перкалабу, Калиничів, Пробіни, Гостівця, Широкого. У Верхній Їлочорі узимі була одна ґаздиня, котра кутала 20 конів. Приходив до неї Щодик, котрий возив кіньми ліс у Верхній Їлочорі. Вин до неї присвоївси, навесні купив мотоцикл, аби їхав з Єблуниці в Діхтинец до її хати. Так тривало два роки, бо бригада з її ґаздиком пишла у другу сторону. А бригадир мусив бути коло бригади. А потому бригада назад си вернула і її ґаздик знов був коло неї.
Другарі робили з тонких латок, а опачини з дошок. Їх привозили машинами. Коли збили дарабу, керманичі робили столец, кєрму прикладали до него. У Сарату виходив голова району і приходив на естакаду. Там було п’єть чоловік. Сказав їм: «Добрий день! Хто у вас тут бригадир? Йик ви бригадир, дайте мені коня, аби я поїхав у полонину». Власій Петрик (Бичук) пішов до гуртожитку, узєв сідло, осідлав коня і вин собі поїхав у полонину.
Увечір їму звів і поїхав у Путилу. Уни собі подобрилися з ним. Пишли у магазин та й голова їму каже: «Давайте працюйте добре. Роззнавайте, йик полонинники роб’ют, а я буду приходити до вас, бих знав, шо уни роб’ют». Бичук їму відповів, шо вин ни вид цего та й ни має коли. Бирше не говорив з ним за це.
Витак голова пишов у лісокомбінат, там їму дали коня. Бичук мав їго кутати, би вин мав чім їхати з Сарати в Єровицу, на Перкалабу. Шукав Бичука, той їму давав коня. Так було три роки, шо вин брав коня. Ходив скрізь полонинами, провірєв доярок, нагонив тих, шо робили несправедливо. Витак самий їхав УАЗіком, май витак посипали міндобривом з вертольотів. Їго брали і вин видів, шо хто де робит.
Гуцули замовлєли хвороби примівками
Біля Плаю, у Білій Ріці, жив Петрик, називавси Циліндр. Дала їму таке имнє Катерина, коли уни після уроку геометрії ішла з ним до хати. Прійшли роки і уна пишла за него, мали собі родину, діти. Там по сусідству в одній родині дитина мала нічниці. Не могла спати – по цілій ночі плакала. На одним верьху жила Доцька, знала примов’єти. Прийшли до неї та й кажут: «Зробіт так, аби дитина не плакала по цілій ночі. Бо лиш двечіру трішки спит, а витак плаче». Доцька це вислухала і питаласи, єк тій дитині имнє. Назвали її имнє і вона пишла набрати води. У відеречко зачирала три рази за водов. Тогди тої водички видбирала у слоїк пивлітровий лижков, рахувала: не дев’їть, не вісім, ні сім, ні шисть, не п’єть, не штири, не три, ни два, ни оден».
Так робила три рази, клала слоїк на стів. Досігала копічки, одну монету, коробку сірників непочєту і тогди казала молитву. Хрестиласи три рази і молиласи: «Матіночко Божя, поможіт, поздоровіт, я не сама собою, з Богом Світим, Матінков Божов, Ісусом Христом, усіма світими угодниками Божими. Поможіт, Боже, тій дитині, аби Бог покріпив, поздоровив, увеселив. Аби спало – не плакало».
Після того, йик виговорила це, ші два рази молиласи і хрестиласи. Так робила три рази. Витак серник утворєє, витігає дев’їть стебел, тиркає і каже: «Не дев’їть» і мече одно стебло у воду. І так до послідного. Єк верла усі дев’їть, затим пускає монетку. Правов руков хрестит баночку з водичков, серниками і монетков. Потому берет баночку з водичков, лишков дає покрішку пити три рази і зсипає на руку верх їкоїс миски. Утирає дитині личко, ручки свойов руков. Цу водичку ділит на три рази потрішки, би стало.
Так робит ввечері, коли зайшло сонечко, аби ніхто не видів. Несет воду там, де ніхто не ходит і лівов руков на віглі висипає воду. Плює три рази і каже: «Звідки прийшло, туда йди собі». Миску д’хаті не заносит. Уже на другий день рано може узєти ту миску і знов дитині дати пити три рази. Тої самої днини робит так само увечєрі. А витак водичку висипают, де люди не ході. Або на три плоти, або де є єкийс берег. Миску вимивают і лішєют надворі. На другий день можна брати, куда треба.
У той чєс ходили до примівниц, аби оздоровили їх. Але ни думали, шо мольфарі-примівники і бабки-цілительки силу бісів користають. А витак зато кєжко вмирають. Май бирше було людий, котрі ходили до церкви і в монастирі. Тиму шо Господь Бог дає силу, дар зцілень за молитовний подвиг, виконання заповідей їго, чистоту життя.
Найбільшу дарабу збили на 670 кубіків
Ми везли ліс дарабов з Сарати, Пробіни. Коли гонили дарабу, переходили через потік Товарниця. Колис там заготовлєли ліс, витак збивали талби – вузькі і недовгі. Талба мала 6-8 метрив, бо єкби збили ширшу, уна би не входиласи в кривулю. Дараба мала 3-4 талби. Воду давали в обід, та вода йшла 3-4 години. Сперва гакирь пускав малу воду для того, би люди вспіли забрали маржину, вивці, малі діти з лугів.
Коли давав воду, мав собі помоганника коня. Їго запрігав, кінь ходив по площадці. Двері пидоймалиси шваров, з’єзані, єк у кирниці – на валі. Після цего фулк давав велику воду і звозили дараби потоком Товарниця. Керманичі Іван Яків’юк, Кароль Марійович Поп’юк, Куцьо Дмитриків та й Хімчинський звозили до гамованки на Черемоші проти Захарівки, де була пилорама.
Тоти маленькі дарабки гакували до мертвяка (прив’єзували до слупа, котрий був закопаний на березі Черемошу). Розсилювали талбу, по 2-3 штуки посилали на пилораму млинівков, котру копали після войни Катерина Василівна Петраш із своїми подругами. Та пилорама згоріла в 1958 році.
Йик зійшли леди, первий раз везли дараби з Пробіни. Бо тут леди борше згибали, а горішшями були ші леди та й зими. Перед тим, йик везти дараби, пускали наперед одного чоловіка – Николая Петрика (Циліндра). Вин дививси, де є поперечник. Вивидів їго, дерево добре забилоси в корчі, не годен був зрушити з місця. Мусів перерубувати. Коли перерубав їго, увидів ше один один поперечник – вер мосту у Гриняві.
Цей Циліндр ішов видти, де вни збивали дараби, аж вид мигол. Ишов у долину, за пивтора години приходив у село до Єблуниці. Там була гать, було небезпечно переходити по ній дарабов, бо дараба дубаласи під прямим кутом у воду. Ми єк ішли почерез гать, фист тримали керми та й не тікали з дараби. А другі керманичі, коли везли, то убили дарабу. Її складало у стріп. Там була бригада Шмілєк Михайло, Томнюк Николай Іванович, Микулай Іванишин (жив на Бобейці верх Довгополя), Прінцак Лесьо. Водно кожду повінь гатили дарабу. Наш бригадір Федір Попович мусив запросити Ганчика Дмитра (Попюка), би вин пускав нас уперед, бо ми не гатили дарабу. А витак Шмілєк Михайло перейшов у другу бригаду, збивав її з Штефурєком Федором з Плаю, Андрієм Андрійчиком (Пилипко) і Матроняком Николаєм, котрий жив у Сокільци.
Ми збивали дарабу кілько успіли збити талбий – 315, 380, 460 кубіків. А само биршу дарабу збили у Сараті на 670 кубіків, котру збили у Широкім. Там дерево вагонєтков везли до мигол, робили воздушку, кігли лебідков. Коли прійшло дерево, лісокомбінатські лісоруби з вагонєтки закочували на мигли, би керманичі мали з чого збивати. Там була бригада була Фрея Івана з Шпитків, Юрія Меланина з Довгополя, Мотуза Петра з Голошини, Попюка Николая.
Не обходилоси без любовних потрафунків
Ми вставали у п’єтій годині, бо днина уліті була дуже велика. Ми вже пару табел збили, а бригада лісокомбінатська, котра робила в лісі, лише вставали та й умивалиси. Та Микулай Іванишин з нашої бригади мав любаску Катерину, котра була поштарков, носила газети в Нижній Їлочорі. Чоловік Катерини не мав ноги, звали їго Власій. Робив кіньми, миглував ліс, розвозив на талби. За то шо Микулай присвоївси до Катерини, цей Власій робив нам збитки. У п’єтницу раненько давали повінь, треба було гонити дараби до Віжниці, а двох кирмий нема. Пишли шукати, найшли аж за горбом. Бо кирми Власій вимастив солідолом. Доки ми кирми мили і обшкрібтували, вода сіла. Ждали на другу повінь. Усі бригади вивезли, лиш ми лишилиси з своєв дарабов.
Шє одного разу Власій кирми повитігав з стільця і повимітував на воду перед дараби. Бо думав, шо Терен Дмитро даст води з гаті на Сараті і водичка забере кирми вдолину – уни собі поплиют. Вода таки забрала кирми і я найшов одну з одного боку в корчях, а другу – з другого боку, май нишше. Передну виніс до дараби, витак другу приніс. А трету не миг найти, винесло аж на Маріїну гать. Маїмо шєстє, шо була вода і ми з двома кирмами звезли до Маріїного. Там на гати викігли трету кирму. Смієлиси з нас фист керманичі, шо таке попацили.
Йикос ми верталиси у Нижну Їлочору. Катерина вздріла нас та й борше біжит до хати. Я кричу на ню: «Матко! Біжи, біжи махом, ми йдемо в старости!». Уна спрєталаси сперед нас. Коли я прийшов до хати в Довгополе, мене вивиділа жінка Микулая Одокія та й каже: «Юрку, ану скажіт, шо Микулай тамкі має?» Я кажу: «Ти знаєш шо, кумо Одокі? Власій може напише та й комусь передаст». Вин цей лист передав Петриковим Міхайлом з Голошини. Так прийшло до неї пісьмо, де писало, шо Микулай має любаску.
Коли Іванишин прійшов до хати, уна їму казала, шо має там любаску. А вин си всердив, дав кулачя і бирше життя у них не було. Скоро пишла на той світ.
Кєжко ми колис робили та й мали файну зарплату. А теперки видимо, шо тоти бригади, шо роб’ют у лісі, мают менше, чім ми мали, та й у двадціть раз менше, йик їхнє найвище начальство.
Записав Віталій ДМИТРЮК.
