Тетяна ОЛЕКСЮК, с. Розтоки
З маминих долонь
Тут сонце сходить, ніби з маминих долонь,
і світло ллється на стерню й на хати.
Де кожен ранок пахне тишею й теплом,
а вечори — як сповіді без дати.
Тут небо низько, і душа — не в клітці,
тут плаче пісня в жайворонка з вуст.
І навіть з болем — ця земля, мов свічка,
горить у серці, допоки серце — тут.
На Батьківщині…
На Батьківщині навіть тиша має голос,
Вона лунає крізь роки і дні.
Вона кричить з могил, де ніхто не молиться,
Кричить зі згарищ хат, де пахло молоком.
На Батьківщині навіть спогад має голос,
Ступає тінню на старих подвірʼях.
Торкається землі, і трави хором
Кричать і плачуть диким холодом.
На Батьківщині навіть вітер має голос,
Ховається у косах, стихає у траві.
Говорить з тим, хто вже не з нами поруч,
Але живе ще в серці — в памʼяті, в крові.
Дика весна
Я виросту з себе,
як виростає трава крізь бетон,
Без дозволу, права, підтримки.
Крізь тишу, мов тінь, я проріжу свій власний канон.
Зберу всі слова й поливатиму їх, як рослинки,
Я вивчу напамʼять усі свої втрати й помилки,
І босоніж у світ без страху і без ран я піду.
Не вимагатиму більше ні клятв, ні пояснень,
Я дика весна – я собою живу.
На дні очей
На дні очей моїх – осінній сад,
Там листя тихо падає на серце.
Легкий туман вкриває кожен крок,
І всі слова здаються недоречні.
Там, у листках, ховається урок,
Що ніжність теж буває злою.
Ти більше не приходь – в мені усе зотліло,
І навіть тиша стала гіркотою.
Сама себе закопую в момент,
Хто не вмирав живим – життя не зрозуміє.
Тінь у мені
Я бачила тінь, що не мала тіла,
Вона мовчки ступала за мною слідом.
Не питала ні «хто ти?», ні «де твоя сила?»,
Заглядала у душу, у безвіконне житло.
Вона знала всі страхи, які я ховала,
І слова, що не сміла промовити вголос.
Обіймала мене, коли я боялась,
Пригортала до себе і просто мовчала.
Я питала: «Чому ти завжди зі мною?»,
Вона шепотіла: «Бо ти – це є я.
Моя постать жива, і не є пустотою,
Моє тіло зіткане із твого забуття».
