В дитинстві Яна ПАСАРЮК із села Усть-Путила мріяла бути стюардесою. І хоча ця мрія здійснилася не зовсім так, як уявлялось у дитинстві — її шлях навіть цікавіший. За десять років вона побувала у 53 країнах (дві з них стали домом), здобула три освіти (дві з них – за кордоном), спробувала десяток професій та почула і побачила сотні історій. А головне — здійснила мрію, яка вела понад хмари — до базового табору Евересту.
Усе почалося в дитинстві. Маленька Яна мріяла про небо і хотіла бути стюардесою. Вона і досі, мандруючи, не може відірвати погляд від стюардес та стюартів — з цікавістю спостерігає за ними в польотах, уявляючи, як це могло б бути її реальністю.
Та в якийсь момент мрія трансформувалася. Бути стюардесою не вийшло — але подорожі, країни, літаки — стали реальністю. А далі були сумніви. Хотіла бути перукарем, але батьки наполягли на вищій освіті. Погляд упав на факультет іноземних мов у ЧНУ. Здавалося — “вау, супер!” Але перший семестр розвіяв романтику: навчання було важким, діти з міста були підготовленішими. Яна відчула — вона не витягує.
Через пів року, за порадою кураторки, прийняла важливе доросле рішення — поїхати за програмою Au Pair (операція у прийомній родині) до Німеччини. Тоді це коштувало 150–200 євро, і щоб поїхати, довелося двічі з’їздити до Києва в посольство. Це був 2013 рік, безвізу ще не було. Відкритий світ починався з віз і документів.
У прийомній родині Яна жила під Кельном. Щоранку відвозила їхню дитину до садочка, після обіду забирала. Була мобільна, самостійна, мала транспорт. Вже тоді Яна почала розуміти: нова мова — це не підручник, це життя. Цей досвід зробив повернення в університет легшим. Вона повернулася до вивчення німецької філології й успішно отримала ступінь бакалавра. Зрештою, каже: “Я маю три освіти, але найкращий вчитель — це практика. Ти не навчишся, поки не спробуєш.”
Одного дня, сидячи на зміні у пункті обміну валют, де Яна працювала, ще навчаючись заочно в ЧНУ, натрапила на пропозицію знову поїхати у прийомну родину. Цього разу пропонували Австрію. Вже без посередників. За чотири місяці вона була там.
Австрія стала початком великої подорожі. Яна спочатку почала відкривати цю країну, мандрувала — без готелів і “лакшері”. Її реальність — вокзали, автостоп, наплічник і 500 євро зарплати. Але саме тоді й з’явилася її найближча подруга — одеситка Анна.
Разом дівчата подалися навчатися в австрійському університеті. Тоді це був єдиний легальний спосіб залишитися в країні для українок, в яких через півтори тижня закінчувався безвіз. Це був виклик. Безвізу ще не було, візи закінчувались, бюрократія лякала. Але вони з Анною звернулися до консультативної комісії в університеті, пояснили ситуацію — і того ж дня отримали статус студенток, які вільно відвідують заняття.
Яна про це говорить з гордістю і великою любов’ю до справи. Взагалі вона каже, що вкладалася з душею у кожну роботу, яку виконувала. Три роки роботи в “Макдональдсі”, була нянею, офіціанткою, садівницею… “Я обожнювала кожну свою роботу. Особливо в саду — здавалося, що я вдома, в Карпатах”. Усе поєднувати – навчання на політолога, роботу, подорожі допомагав чіткий тайм-менеджмент.
53 країни за десять років. І в двох країнах вона встигла пожити. “Зараз я проживаю в Австрії. І якщо говорити про кожну країну, яку я побачила, то можна зробити певні висновки, – ділиться Яна. – Якщо почати з країн Європи, то вони всюди однакові. Тобто всюди є замки, собори. Звісно, є країни, в які я завжди б хотіла повертатися. По-перше, це завжди додому: мінімум – раз на рік, максимум – два. Вдома мене чекає батько, брат і бабуся. І мої сусіди – це найкращі люди, де я провела все дитинство. Хотіла б повернутися в Португалію, Грецію, з північних країн – Норвегію, Данію, Швецію. Дуже подобається Англія. Якщо взяти США, то штати всюди однакові. Мабуть, я б не хотіла жити там…
Ще раз хотіла б з’їздити в Оман. Ніколи не забуду ніч з черепахами на березі моря. Це була неймовірна екскурсія, адже черепахи саме тоді випливають і висаджують свої яйця. Саме тут я їла найсмачнішу їжу, хоча перебити мою любов до гуцульських голубців не зможе жодна кухня світу…
Найбільша мрія Яни — Непал. Вона закохалась у нього ще в школі на уроках географії. Потім був фільм Комарова про Еверест — і бажання стало постійним супутником. У 2020 році квитки були куплені — і зірвались через пандемію. Але вона не здалася і продовжувала відкладати кошти в окрему скарбничку на мрію. А минулого року натрапила на рекламу організаторів турів на Еверест і одразу записалася в одну із перших групу в 2025 році.
До того тренувалася тричі на тиждень, перед поїздкою почала п’ять разів. І в березні цього року поїздка нарешті відбулася. Навіть сидячи в літаку до Непалу, Яна все ще не вірила, що мрія збувається. “Коли потрапляєш в Непал, розумієш суть буддизму: чому вони так вірять в природу і довіряють їй, – каже дівчина. – Тому що як природа скаже, так і буде. І ми це вже відчули, коли група зібралася в Катманду. Це дуже шалене за енергетикою місце: тут спалюють тіла покійників, а поруч діють парки розваг. І пари закохані гулять, і діти граються, і корови пасуться, мавпи по деревах лазять, внизу вздовж річки плавають спалені тіла… Є ще шамани, які намагаються тобі напророчити майбутнє за певну суму. Це такий колорит, що не розумієш, як реагувати…Та подорожі навчили мене стабілізувати емоційний стан – не нервувати, якщо щось іде не за планом.
Якщо ти не можеш на це вплинути – треба просто приймати. Подорожі навчили мене розуміти, що люди бувають різні і кожен реагує по-різному, і культура різна. Незалежно від шкіри, статі, культури, релігії я поважаю всіх людей. Треба залишатися людиною незалежно від обставин – це важливо. А ще подорожі змінюють кругозір: те, що колись здавалося важливим, виявляється не таке й важливе…”
Насправді похід до Евересту починається не з Катманду, а з маленького гірського селища Лукла, що лежить майже на трьох тисячах метрів над рівнем моря. Саме туди долітає літак. І хоч можна добиратись автомобілем — це займе 2–3 дні і вартуватиме неабияких зусиль. Але і політ до Лукли — це випробування не меншого масштабу. Аеропорт у Луклі вважається одним із найнебезпечніших у світі: злітно-посадкова смуга коротка, обриви навколо — прірви, а пілот має лише одну спробу на посадку. Якщо не сів — розворот.
“Ми піднялися в небо, але вже за кілька хвилин почало трясти, – пригадує Яна. – Пілот повідомив, що вітер надто сильний — доводиться повертатися. Нас висадили в якомусь гірському містечку з єдиним завданням — чекати погоди. Ми просиділи цілий день в аеропорту, але Лукла не давала “зелене світло”. На ніч нас розмістили в гуртожитку — холодному, простому. Ми встали о четвертій ранку, сподіваючись на кращу погоду. І знову — зліт, і знову — розворот. У Непалі є фраза: “гори не пускають — значить, ще не час”. І ми всі почали в це вірити.
Нам запропонували альтернативу — переліт гелікоптером. Це було передбачено програмою туру. Один вертоліт вміщував п’ятьох, а нас було майже п’ятнадцять. Ми літали по черзі. Коли всі зібралися, вже сутеніло. Треба було швидко рухатись до першої ночівлі, щоби вранці повноцінно стартувати. Ми були в ейфорії: погода сприяла, команда зібралася, шерпи (люди, які допомагають нести речі) нас уже чекали”.
Жили ми протягом сходження в лоджіях. Це гірські будиночки з кімнатами на двох людей. Гарячий душ — за окрему плату. Спали в спальниках, бо вночі мороз проникає до кісток. Я тоді подумала: як наші військові виживають на позиціях взимку? Їй допоміг якісний спальник — хоч трохи вдалося зігрітись”.
На висоті чотирьох тисяч метрів небо стає ближчим. Здається, ще трохи — і можна доторкнутись до хмар. При денному сонці там напрочуд тепло, але щойно воно ховається — температура падає нижче нуля, вітер шалений. А вночі сняться фантастичні сни-видіння. Так організм реагує на нестачу кисню.
Найбільше вразив Тенгбоче — найвищий буддійський монастир у світі. Тут група провела ніч у простій лоджії, схожій на карпатську колибу. Вечеряли разом, сидячи біля багаття. У Непалі не палять дровами — використовують висушені відходи яка. Атмосфера була затишна, спокійна, майже священна. А тоді вони потрапили до храму на церемонію.
Те, що відбулося там, словами не передати, пригадує Яна. Лунали древні співи, барабани виводили ритм, і в кожному ударі — серце світу. Пів групи розплакались. Щось проривалося зсередини — і водночас очищувалося. Ти раптом стаєш безмежно вдячним: всесвіту, людям, собі. Усе погане випаровується, залишається лише тиша й тепло. І після цієї внутрішньої подорожі група піднімалася вище, у світ снігу й хмар. Пейзажі з кожним кроком ставали більш засніженими, величнішими. Це вже був кінофільм — і вони були в ньому. Сніг почав падати густо, мороз посилювався. І це була одна з найхолодніших ночей у їхньому треку.
“Ми були однією з перших груп сезону — середина березня, ще не почався пік підйомів, – каже Яна. – У нашій групі були тільки українки — з різних куточків світу. Лише одна дівчина була з Києва. Ми всі досі спілкуємося. Була ще дівчина з батьком — 52-річним чоловіком із Закарпаття. Його звали Вадим — і він став для всіх натхненням. Його витримка, сила й доброта тримали нас, коли було найважче. Дорогою ми зустрічали шерпів, які вже поверталися. Невисокі, неймовірно витривалі чоловіки несли величезні тюки на спині й голові. Їхнє тіло — головний робочий інструмент. Я дивилась на них із великою повагою і болем: у них немає вибору, це їхній єдиний спосіб заробити. Мені допомагали несли 10 кілограмів речей, ще сім я несла сама”.
Група підіймалися понад тиждень. Кожен день — як новий щабель. Фінальною точкою сходження стала гора Кала-Патхар. Вона розташована поруч із базовим табором, на 300 метрів вище — 5645 метрів над рівнем моря.
На цьому етапі частина групи здалася — висота давалася взнаки: головний біль, запаморочення, нудота. Гори ніби витискають із людини все зайве — емоції, страхи, сумніви. На такій висоті ти залишаєшся лише з тим, що справді важливе.
“Ми прокинулися о четвертій ранку, – пригадує Яна. – Вдягнули ліхтарики й вирушили у темряву. Це був найважчий підйом за всю мандрівку. Мороз — мінус 28, вітер пронизує аж до кісток. Ми йшли повільно, кожен крок давався важко. І з нами — Вадим, його спокій додавав всім натхнення. Ми не приховували гордості за нього.
Я намагалася зробити кілька фото. Мала на собі дві пари рукавиць, але після кількох знімків пальці не хотіли знову згинатися. Телефони почали вимикатися від холоду. Мій був захований у кишені штанів, і я попросила гіда Сома дістати його. Але він, як буддист, не міг торкатися жінки. Такі моменти нагадують: ти — у зовсім іншому світі, зі своїми законами.
Але коли о шостій ранку перед нами розгорнулося пурпурове небо, без жодної хмаринки, і Еверест постав у всій своїй красі — ми просто мовчали. Він дивився на нас, а ми — на нього. Мій гід Сом сів поруч. Я кажу йому:
– Сом, ти розумієш? Моя мрія здійснилася.
Він усміхається і каже:
— Давай знімемо на відео.
— Ні, – відповідаю. – Це тільки для мене. Я просто хочу зараз насолодитися нею саме тут.
У цей момент я відчула, що не просто здійснила мрію, а отримала нову енергію. Вона заряджає на життя, на вдячність, на дії. І хоч нічого матеріального я звідти не привезла — привезла найголовніше: силу. Ту, яку дають лише великі мрії, здійснені на висоті понад хмари.
Дорогою назад було не легше — але вже не хотілося поспішати. Ми проживали кожну мить. Такі подорожі змінюють ритм думок і серця.
Фінансово — це був недешевий досвід. Але я жила цією мрією багато років. І можу сказати впевнено: воно того варте. Я б із радістю колись пожила серед непальців довше. Комфорту не потребую — я, як хамелеон, можу пристосуватись до будь-яких умов. Головне — відчувати себе живою. Непальці вразили мене до глибини: щирі, постійно усміхнені, напрочуд працьовиті.
Гімалаї не можна порівнювати з Карпатами, бо вони — зовсім різні. Карпати – затишні, рідні, це не висота, це там, де дім. А от Еверест… Еверест — це вже інша планета”.
Ця мандрівка змінила її. Не тому, що вона дісталась до табору. А тому, що все пройшла… Пригадує, як дідусь діставав карту і просив: “Покажи, де вже була”. Він вірив: світ відкритий для тих, хто хоче його пізнати. Тож Янин “Еверест” ще попереду…
Людмила ФЕДЮК.
