Історія відважних сплавників лісу на Гуцульщині відходить разом із людьми, які підкорювали водну стихію. А їхні спогади – то жива легенда, яку хочеться знову і знову переслуховувати. Колишній сплавник, 98-річний Николай Максимович САВЧУК із Довгопілля, незважаючи на поважний вік, дуже добре пам’ятає ті часи, коли «Черемош був май вузший, єк тепер», харчі – простішими, а люди – моцнішими.
– Родивси я на саму Покрову в Довгополи Верховинського району, – розповідає свою історію дідусь. – Памнітаю, за Польші возили дарабки на три-штири табелки або й п’єть, хто єк умів збити. Сплави були май вужчі, на дарабі були дві кєрмі спереду, одна – ззаду. Мали спеціальний документ, котрий давав їм право зайти на румунску сторону до 50 метрив. Дарабу кучували в Кути.
У 47 році мене забрали на Донбас для поповнення армії. Война скінчиласи, дали нас у шахти, на їх відбудову. Там мусили відбути штири роки. Але я заслаб і пустили борше. У 1949 році прийшов у кадру (начальником тогди був Попюк Дмитро Николайович) і оформивси у Конєтині возити дараби.
Потрафунки граничєрів
Робив горі, збивав дарабу в Калиничах, недалеко коло застави. Начальник наш вибирав пропуска (давали лиш тому, у кого фамілія була чіста, а хто був сужений, тому не давали). З пропуском мав право ходити попри границу. Граничєри їхали на добрих великих конях. уни за ними добре дивилиси. У них були файні кутюги – вівчарки. Мали шінєта, але не миг узєти у них навіть за гроші. Хіба їм шєнє не підходило на службу, тогди давали.
Вище Калиничів було камінє, печєри. Коло одної стали пропадати корови, телята, бики. Там жила змія, котра мала магніт у собі і тєгла, того, шо йшов попри печири, паралізовувало. граничєри ходили туда, стрілили у нору, але змія лишиласи жива. Тогди начальник застави зибрав усіх граничєрів (хто був вільний від служби) і оголосив: хто застрілит змія, ме мати місячну відпустку. Ніхто не зголошувавси, укінци зголосивси псарник.
На другий день узєв саму ліпшу котюгу, пішов з нею до печири. Коло себе мав багато патронів і мав чім стрілєти. Пислав уперед кутюгу. Та лиш учула, шо змія йде до неї – зачєла скавчити. І цей псярник зачєв стрілєти. видко шо трафив у ню, бо вна видтив зверха скочєласи вдолину і трафила на дараби. Керманичі лиш учули, шо гупнуло на дарабу, котру везла бригада Федуся Поповича (за неї розказував брат Юрко Попович). Дивлютси, а то змій. Мав шрити лаби, росли крила, але ші малі, то не міг літати. Звезли її у Віжницу, там баді її пообзирали, шош мірєли там, а витак пустили її за водов. Бирше її не виділи.
Обідали на ходу та й до роботи
У Калиничах на гати був гатєрем Шкрібляк, а вище застави робив Рибарук. Там гать була менша. У Шкріблі був флудер, скризь него проходили дараби. Перед Шкрібльов були кривулі, там борзо йшла ріка. То треба було добре сокотитиси, бо скала перед самов гаттю.
Сперва ми збивали май малі дарабки, а витак усе бирші, бо добре розробили тракторами русло Черемоша і можна було везти май велику дарабу. Треба було фист увихатиси, би збити таку велику дарабу. Не мали коли ходити в столову. Прийде обід, обмили руки від масла, від швари, бензіном намочіли у воду. Урубали кусок сала, бужениці. З’їли то з хлібом, а хто – з бринзов і кулешов. Попоїли та й з тим до роботи. Бо єк пидеш у столову, то втратиш зо дві талби. Бо мигли були май далеко і дорога у столову і магазин забирала багато чісу.
Коли ми з’їзали талбу, клали на ню ззаду дві попрушці на п’єть штук зверхі. добре перев’єзували з обох боків талби тростєнков через висверлені дирки. Єк дараба трафила у флудер, то талбу не климацувало, лиш складало. Уно собі махом вибіжит з флудера і зразу розправитси. Ші могло дес битиси в кашицу і талба зразу розправлєлася.
На дарабі у стільци був ші один чіп запасний до кєрми. Бо єк цей чіп уломитси, на ходу вибивав їго і вішєв керму на запасний і далі кермував дарабу. Швару кріпили у задній талбі усередині за велику штуку. нев ловилиси до берега. Дарабу будь-коли не пускали, чікали, коли напрєчітси ціла гать води. Коли зорєло, давали воду й пускали талби. Саму биршу дарабу ми збили уп’єтьох – Юрій Дутчак, Танасій Дутчак, Танасій Домнюк, Микуцьо Легунчик і я. Майстром був Василь Іванович, техніруком – Курильчук Михайло, десятником – Польчин Василь, приймальниця – Михайлюк Марія. Уна перебирала дарабу. Мала клюку і кубіктабелію. То кубікувала і писала фактуру.
Ми одну лишєли у Віжници. а другу забирали з собов і подавали у бухгалтерію. До Віжниці йшли дараби 8-9 годин. Кучували дарабу троє керманичів, а четвертий був на третій талбі на підміні. Сокири зарубували на першій талбі впереді коло стільця.
Найшов свою долю на полонині
Коли приходили в Маріїне, лишєли дарабу на плесі. Скігали керми і присилювали маленькими тросєнками до стільця. А ззаді в талбі були прибиті два кусочки тростєнки. Ними завєзували кінці другарів. Коли йшли в флудер, керманичі ишли на трету талбу і стоєли всі при купі. Фист гриміло в тім флудері. Коли дараба перелетіла шинтафлю, борзо розв’єзували тросєнки, клали на столец керми. Ними зачєрали води, аби добре йшла дараба в кривулю. За тих пітсот кубіків, що звіз з Калиничів від застави у Віжницу, дістав 800 рублів премії. Збивали дараби там три сезони. Зо мнов шє був Томнюк Николай з Довгополя Путильського району.
Уліті в Калиничах була велика вода і ми два з Освіцінським Василем пишли помочі закладати кошєри на телєта у полонині на Єровици. Там було дві дівчині Їлена та Маріка. Василь улюбив Їлену. Але вна не пишла за него, мусив у своєму селі брати дівку. А я таки женивси з тов Маріков у січні 1953 року. Її тато Луцюк Дмитро Григорович був там ватагом. Я все брав булку-дві хліба, а вни відти давали будзик сиру на бригаду.
Витак пишов у Верховину виписуватиси, бо перейшов жити у Довгополе Путильського району. Відти вертавси по дорозі, узєли мене на дарабу знакомі керманичі з Чорної Ріки – Курильчук Юрій і Крильчук Николай. Ікраз тогди помеже бирни забивси головач. Їго видти витіг, а тоти кажут: бери їго собі, так би ніхто не видів. Скігнув сорочку з себе, завив їго, виштрик там, де сходітси дві ріці – Чорна і Біла, на берег. Приніс до хати, мали коло чого набуватиси.
«Видів і пацив усяке»
Уже темної осені йкос зимка припала бирни, вепер перебігав плесєнку, упав у шпару. Збиваники приході рано, дивлютси, а свинскі лаби висі у воді. Пишли, викігли їго громадов на дарабу. Настелили фої, смеречя, там їго поклали. Звіз до хати керманич та й казав, шо я даю вам. Але я відповів: бери їго собі.
Скрізь був полонинами – Дуконя, Луковиці, Озерний, Глистоватий, Пнів’є, Довга. Бригада всіди давала мені з собою флєшу, дзигарєта, хліба, а відтив з полонини приносив бринзи й вурди.
Недалеко від нас збивали дарабу керманичі з Гриняви Несторук Іван Васильович, з Голошини Кічеряк Кузьма та з тарночок Петрусаняк Юрій. Тогди нас посилали на різні ділянки, так шо видів і пацив усяке. Возив дараби з Пробіни, Перкалаби, Верхньої Їлочори, Фоєнника, Сарати. Де був порташ і були мигли. Перві рази спали у колибах.
Коли став директором Муха, стали класти гуртожитки. Май було инак жити. У Фоєннику була колиба, усередині в ній укопали землю май успид, би було тепліше. А знадвіря обкидували глинов, би мороз не змиг ловити. Посередині колиби був п’єц, старший від него був кайман, котрий дозирав ватру, варив їсти, наношував води. Коли перейшли на гуртожитки, там було легше – була уборщниця а то й дві. Уни прибирали, прали, а в понеділок на ліжках мала бути чіста білизна і чістий рушник. У йкомус гуртожитку було май менше комнат, там були печі на два-чотири кулка. А дес бирше, то клали плиту, би можна було усім варити їсти. Їк котрийс з бригади з’їзавси з уборщницев, то вна варила їму їсти. Але як вин помаленьку запросит варити їсти на цілу бригаду (п’ять чоловік), уна їму ни годна була видказати.
В однім гуртожитку був комендантом тихнирук Матейчуків. Присвоївси собі до одної дівчини, шо прийшла на роботу наміж свої мами. Получіласи дівчинка, обіцєвси їй, шо озме. Вин собі пишов, а її узєв старший чоловік. Жили витак обоє добре в Мишому.
Памнітаю, єк везли ми дарабу з Перкалаби сперва до Фоїнника, витак до Маріїного. Відтив зійшли у Довгополе, нас зачєли ловити, бо спереду була загата – двадцять дараб. Там уже були трактори і була аварійна бригада на Уралазі. Шофером був Іван Осічний з Кутів. А прицепчіком Мінгираш Николай (Куцьо), котрий мав лебідку з тросом повер сто метрів. Укінці котрого був гак. Вин тим гаком зачіпив талбу і покєг, дараба лиш направ’єласи. Доки то розкігли, став потемок. А траба звести дарабу вдолини. Машини мають фари, уключів та й видко. А єк идет машина горі, то б’єт в очі, кєжко кермувати. Мусив знати течію, де йка кривуля, куди йде дараба – у Стебнях, у Мариничах. А в Розтоках – бих не пишов на камінь, бо стормозит твою дарабу, лиш покладет упоперек. Знав собі кермувати на облака (напам’ять). Бо єк ти спер двадціть дараб за собою, ти уже не керманич, тебе не рахуют за него. А єк ти не хотів іти вночі, другий ішов. Були такі самохідники, шо йшли употемку. А ти – торбу на плечі і йди до хати. На дарабі мусив добре обходитиси. А то була тіжка робота…
І справді нелегким був труд сплавників лісу, якщо через стільки десятиліть дідусь пригадує такі деталі і подробиці. А ще його розповідь – свідчення того, як важливо було працювати у бригаді з надійними людьми. Адже імена та прізвища майже усіх своїх товаришів, начальників він і досі пригадує. Адже це ціла епоха життя, проведеного на дарабі…
Записав Віталій ДМИТРЮК.
Фото публікуються вперше.
