Захисник із Сергіїв отримав високу нагороду за бойові заслуги
Валентин ГОЖДА з Сергіїв усе життя жив у горах. Спокійне господарське життя серед карпатських краєвидів було його буднями: робота, сім’я, турбота про дім. Він працював у Карпатському ДСЛ АПК майже двадцять років, а згодом перейшов кочегаром у Сергіївську школу. Війна здавалася чимось далеким і страшним, та нереальним у його мирному світі.
«Маю дружину, троє дітей і вже двоє внуків. І думати не міг, що доведеться взяти до рук зброю. Та й ніхто тоді не міг уявити…» — пригадує Валентин. Але 2022 рік кардинально змінив життя всіх українців. Вже 19 квітня 2022 року його мобілізували. Наступного дня він вже був у Львівській області, на навчальному полігоні у Старичах. Почалася нова сторінка життя.
Валентин мав лише досвід строкової служби солдатом. Проте війна швидко вчить. У бойових умовах він здобув звання молодшого сержанта. Спочатку служив у резервній роті майже півтора року, а восени 2023 року був направлений на запеклий Оріхівський напрямок під Роботине.
«Нині буває по-різному: десь добре, десь важко, як виходить. Головне — триматися», — розповідає Валентин. Він каже, що на фронті побратими змінюються швидко: поранення, звільнення за станом здоров’я, трагедії. У кожного – своя історія. Та найгірше – загибель тих, хто був поруч. У його підрозділі за весь час загинули лише двоє бійців, та поранених — значно більше.
«Найбільша проблема — нестача людей. Тому відпускають у відпустку по одному, коли можливо. А так — служимо, заступаємо на позиції: п’ять діб на позиціях, п’ять діб відпочинку», — каже боєць. І це сьогодні ще прийнятно, якщо порівняти з піхотою, де на позиціях люди перебувають по місяцеві-два.
Війна не стоїть на місці. І якщо раніше дрони літали на батарейках, то сьогодні ворожі безпілотники працюють на оптоволокні. Тож можуть літати довше і далі, завдаючи ще більше шкоди. Відповідно українським захисникам треба швидко перелаштовуватися на захист в нових умовах. «Основна зброя зараз — це дрони. Їх треба більше. Дуже треба», — з болем говорить Валентин.
Найважче бійцям саме через безперервну загрозу з повітря: заходи, виходи, обстріли — усе це стає буденністю. Побиті автівки, поранені товариші, ремонт техніки на місці… Проте життя на передовій не зупиняється.
Питаю чоловіка, що допомагає морально триматися на війні та мотивувати себе на кожен наступний крок. Попри фронтові будні, думки Валентина завжди линуть додому — туди, де чекають його найрідніші. Та й поки чоловік служив, став двічі дідусем – цієї весни дочка народила двох внуків.
Тож дружина Марічка нині за кордоном, допомагає молодій мамі доглядати новонароджених онуків. А два сини — Василь і Володимир — залишилися самі господарювати вдома.
«Коли мене мобілізували, Володимиру було лише 13 років. А тепер уже студент, навчається на електрика. Як швидко летить час…» — задумливо говорить Валентин. Як син учасника бойових дій, Володимир навчається на державній формі навчання. Це одна із пільг, передбачених родинам захисників сьогодні. Тож життя продовжується, молоде покоління підростає, аби розвивати і будувати свою державу. А українські бійці стоять сьогодні на рубежах саме заради того, аби вберегти для них державу.
Зараз підрозділ Валентина перебуває у селі неподалік лінії фронту. Попри близькість до бойових дій, життя там не зупинилося: працюють магазини, живуть старші люди. Не хочуть покидати домівки, господарство. «Вони кажуть: “Що буде — те й буде. Прилетить — так прилетить”», — переказує Валентин слова місцевих. Зате молоді практично немає, повиїжджали і тільки зрідка навідуються до рідних.
Самі ж бійці намагаються хоч трішки відпочити у перервах між виходами на позиції, але це рідко вдається. Бо треба відремонтувати техніку, приготуватися до нових викликів. Зокрема, після останнього виїзду дві автівки підрозділу потребували серйозного і негайного ремонту. А транспорт для бійців конче потрібний в польових умовах.
За бойові заслуги Валентин Гожда отримав високу нагороду — «Козацький хрест». Йому вручили її прямо на місці служби, без урочистостей і гучних промов. Та для нього найвища нагорода інша: «Найкращою відзнакою буде кінець війни і мир для України», — каже він.
І коли слухаєш цих простих, але таких сильних людей, розумієш: на них тримається наша країна. На їхній вірі, незламності, щирості. Без пафосу, без гучних популістичних фраз – на реальних вчинках і діях, якими вони щодня доводять свою відданість рідній землі. Вони не обирали цей шлях, але гідно торують – до самої перемоги.
Людмила ФЕДЮК.
Молодець, братику! Мужності тобі не позичати, а удача хай буде завжди поруч. Бережи себе! Вітаю з нагородою!