Життя пересічного свідомого українця війна поділила на до і після. Мабуть, небагато знайдеться тих, у чий сімейний бюджет не входять витрати на підтримку захисників. У когось – це одноденні заробітки, хтось – перераховує кошти волонтерам або друзям, рідним, які зараз воюють. Бо не брати участі у волонтерстві – то морально відчувати себе неповноцінним. Одяг, продукти, автівки, розхідні матеріали – все це життєво важливе на фронті. Але якщо не підтримувати моральний дух бійців, то і найкраща зброя не допоможе впоратися з ворогом.
Тому баланс фізичних і моральних сил наших захисників має велике значення. І про це добре знає наш земляк – Заслужений артист України Василь ДАНИЛЮК із Розтоків. Про те, як пісня піднімає бойовий дух та про вагомість виїзних концертів просто неба під звуки сирен і вибухів – говоримо з Василем Степановичем.
– Василю Степановичу, як змінилося Ваше митецьке життя після початку війни?
– Моє життя змінилося, як і в багатьох українців. До того ми з колегами мали багато роботи, гастролювали всією Україною. Коли трохи минув ковід, Україна задихала, можна було їхати з концертами.
Але спочатку був коронавірус, а потім почалася війна. Саме в ніч, коли полетіли перші ракети, я працював на Хмельниччині. Близько другої ночі приїхав додому, не міг заснути, бо з дороги. А вже біля четвертої ранку почалася війна. Це було шоком для всіх і з тих пір ми доброго нічого не бачили. Хоч і проживаємо на мирній території Буковини, але війна торкається кожного з нас.
– Яким був перший концерт для військових, на якому Вам довелося виступати?
– Взагалі наші концерти для військових відбувалися ще в 2018-2020 роках в зоні АТО, ООС. Працюючи в Чернівецькій обласній філармонії імені Дмитра Гнатюка, я був офіційно командирований у різні міста. Наші дані реєстрували через Генеральний штаб, доводилося проходити десятки блокпостів. Не завжди це було безпечно, але ми знали, що нас чекають. Всього поїздок було десь 6-7, на кожній з них відбувалося по 5-6 концертів. Це було щемко, десь піднесено, а десь – зі змішаними почуттями.
Але з 24 лютого ми були всі шоковані, в повному розумінні цього слова. В усій державі почалася війна! А перший концерт – до жіночого дня, відбувся буквально через півтори тижня після повномасштабного вторгнення. Я працював разом із 33-м будинком офіцерів. Давали концерт для жінок-захисниць в одній із секретних військових частин. Чесно, я не знав, що сказати бійцям. Вони не знали, як на мене реагувати. Оплески то були, то ні. Цей стан, мабуть, не забути інколи… Потім були інші концерти по засекречених військових частинах. Жодної світлини, жодного слова, лише штампи у відрядних листах.
Значно пізніше, десь через пів року ми адаптувалися. Ми вже знали, що сказати один одному і як себе поводити. Це були сльози, неприховані різні емоції. Але головне, що хлопці і дівчата стали іншими, усі повірили в себе. І цю їхню віру дуже важливо було підтримати і надихнути зі сторони. Показати їм, що ми теж віримо у них і усіма можливими способами підтримаємо.
– Чи доводилося Вам на концертах зустрічати серед бійців знайомих?
– Працюючи в Попасній, тоді ще українському місті, вже перед самим виступом до причепа (імпровізованої сцени) підійшов мій односельчанин Андрій. Ми просто обнялися й заплакали, бо слів у таких випадках складно знайти. У Попасній ми працювали буквально за кілометр від умовної лінії фронту. Тому командир одразу попередив, щоб до сьомої години вечора ми з колегами покинули місто, бо зазвичай у цей час розпочиналася «дискотека».
Чи не найбільш емоційними є концерти в госпіталях, причому іноді стихійних, пристосованих. Там, де люди борються за життя і так потребують підтримки. І неймовірними ейфорійними є зустрічі з бійцями на щойно деокупованих територіях, у відвойованих та повернутих додому містах і селах. Ці враження не передати! Тут по-особливому звучить рідна пісня – про мамину криницю, дорогу до отчого дому. Про кохання – коли кожен уявляє свою єдину. Коли хлопці далеко від дому, вони так прагнуть своєї пісні, духу, колориту – гуцульського, буковинського. Як і будь-які глядачі, бійці приходять з одним настроєм, а повертаються з концерту з іншим – піднесені, посміхаючись крізь біль і втрати.
– Тож можемо підсумувати, що місія з підтримки морального духу захисників не менш важлива, аніж фінансова допомога?
– Так, однозначно. Моя зброя – це пісня, і я готовий боротися з нею доти, доки буде потрібно. Правда, в останню поїздку на Харківщину за станом здоров’я не поїхав. Але зараз ми плануємо концерт в одній з областей за 450 кілометрів від Буковини. Горджуся тим, що я українець і з гуцульського роду. І горджуся тим, що роблю і мені то вдається – допомагати людям морально бути стійкими.
Окрім концертів для самих військових, я відпрацював на десятках благодійних мистецьких зустрічей, мета яких була зібрати на потреби ЗСУ – амуніцію, дрони, автомобілі та інше. І коли телефонують організатори і кажуть: «Пане Василю, але це буде благодійний концерт…», то я одразу відповідаю, що могли б і не уточняти. Зараз – це загальноприйнятий жест: займатися волонтерством та благодійністю. І ще я вірю, що зібрані кошти доходять до своїх адресатів.
Хоча зараз суспільство трохи розкололося, я не беруся аналізувати ситуацію, бо все-таки – творча людина, далека від політики. Але вірю, що ми гуртуватимемось попри розчарування, багато дезінформації та ворожу пропаганду. Бо основна мета боротьби зі спільним ворогом – набагато важливіша за внутрішні сутички. Тож краще зосередитися на інших речах. Наприклад, попри основну роботу я зараз займаюся вокалом з дітьми захисників, переселенців. Це такі тендітні душі, яким дуже потрібна підтримка. Їм потрібні батьки, які зараз воюють, впевненість, мотивація розвиватися. Так у мене навчається дівчинка з Харківщини, яка на початку занять навіть мало спілкувалася. А нині вона вже почала посміхатися. Таких дітей багато, вони пережили великі потрясіння і щоб адаптуватися до нормального життя, мають відчувати підтримку.
Тому я впевнений, що у кожного українця зараз є можливість щось робити для інших, аби разом спільно наближати день перемоги.
– Щиро дякую, Василю Степановичу, за Вашу щирість і відданість справі, яка не дає людським душам збайдужіти. Мирних концертів та світлих зустрічей!
Людмила ФЕДЮК.
