Марія Василівна КАРАПКА із Дихтинця більше 30 років працює в одній із найвисокогірніших шкіл Путильщини – в Замогильній гімназії. Про цю жінку здебільшого знають в її професійному педагогічному оточенні та в колі родини. Та й сама Марія Василівна не вважає, що робить щось особливе, сумлінно навчаючи дітей. Однак, окрім педагогіки, в неї цікава життєва історія, пов’язана з викликами та перешкодами, які не дозволяли жінці реалізувати себе в іншому амплуа – як поетесу. Тож сьогодні розповідаємо про вчительку, яка поставила у своєму житті на перший план усіх і тільки нещодавно дозволила собі заговорити до суспільства своїм талантом.
Марія Карапка народилася високо в горах – у Самакові. Крім неї, у батьків було ще п’ятеро дітей. Тож і обов’язків побутових вистачало на всіх. Однак Марічка виростала іншою – творчою, тонкою натурою. І у вільний від домашніх обов’язків час сідала читати. І нишком вже пробувала писати перші власні поезії, ховаючи їх від усіх. У селі жартували, що дівчинка перечитала пів сільської бібліотеки. Вона жила словом і у слові, запоєм проковтувала книжки і мріяла вступити до університету.
Але у 80-ті роки минулого століття вступити до вищого навчального закладу дитині з сільської простої родини було не так просто. От якби десь вже працювала, то із робочого місця можна було б отримати рекомендацію на навчання. Тож Марія починає працювати у Путильській районній лікарні, але згодом розуміє, що медицина – то не її.
У 1987 році вона вступає на філологічний факультет Чернівецького державного університету. Отримавши омріяну освіту Марія повертається на Путильщину, аби навчати інших дітей у гірській школі. Так із 1992 року вона незмінно працює в Замогильній школі. І тільки в 90-их роках, отримавши бажану освіту та професію, вона починає прислухатися до внутрішнього голосу, який проситься до людей поезією. Її вірші починають друкувати в районній газеті «Карпати», республіканському журналі «Дивослово», обласному виданні «Крайова освіта», газеті « Буковинське віче». А серед поетичного конкурсу вчителів Буковини вона займає ІІІ місце. Розуміючи, що її талант схвально сприймають у суспільстві, у 2010 році вчителька зважується видати власну збірку «Запізніла прорість». Власне назва говорить сама за себе…
Дуже влучно про її збірку відгукнулася відома буковинська поетеса Віра Китайгородська: «Марічка Карапка – із самого серця поетичної натури гір, де й досі живуть нявки і перелесники поміж суворими чабанами і чинбарям, тутешніми громівниками і доярами, пересипами легенд, казок, коломийок, примівок і переказів про піднебесних людей, які живуть за Божими законами. Власне з цієї канви і виросла натура жінки – педагогині і матері, поетичної натури, яка прийшла до вас із згорточком своїх думок, переживань, емоцій, знахідок…».
Сьогодні Марія, як і десятки років, тому, пише до шухляди і скромно стискаючи плечима, говорить, що мабуть, поезія – не на часі. У людей інші пріоритети. Але я впевнена, що суспільні пріоритети ми створюємо самі, інтегруючи до людей справжні цінності. І підкреслюючи роль тих, хто несе позитивні зміни, збагачуючи свій край, час, в якому живе, своїм талантом. Тож пропоную читачам доторкнутися до поезії Марії Карапки, яка продовжує народжуватися під впливом сьогодення.
На холоднім крилі
На холоднім крилі день прозоро згаса,
І згорьовано плачуть золоті небеса.
На хмаринках легких спочинають Герої,
Що готові були до вічного бою.
І на попіл горять материнські серця,
А солдати воюють і стоять до кінця.
Коли б ті, що війну мають за матір,
Рідний край – Україну – ще б ішли захищати.
Там пилюга важка нескінченних доріг,
Ти ідеш, доки змога, потім падаєш з ніг,
Знов окопи, холод і гул канонади,
І вогненні плювки – автоматні рулади.
Бомби фосфорні – їх феєрверки,
Підступність ворожа перед мужністю меркне,
Україна хоч зранена, та непокірна,
Перед ворогом підлим не паде на коліна.
Людмила ФЕДЮК,
авторка колонки.
