Нещодавно у Довгопільському ліцеї відбулася презентація авторських книг вчителя історії та правознавства Михайла Михайловича КОЧЕРГАНА. Майже три десятиліття чоловік вчить дітей історії та права, а ще – досліджує рідний край, бо вважає, що – це справжня скарбниця історичних та природних пам’яток і незвіданий край для наукових досліджень. Разом із тим Михайло Михайлович продовжує одне з найдавніших ремесел – чинбарство. Про особливості цього заняття і вийшла друком його перша книжка у 2002 році «Чинбарство».
Чинбарство: від розквіту до занепаду
– Колись я познайомився з Василем Кочерганом, який вичиняв шкури і саме він допоміг мені опанувати це непросте ремесло, – розповідає Михайло Михайлович. – А вже згодом я записував від старожилів з Стебнів, Довгопілля, Перехресного (колишнього Путильського і Верховинського районів) різні варіанти процесу і у результаті вийшла ціла праця, де детально описано весь процес вичинки шкіри, починаючи з вимочування.
Чинбар розповідає, що вичинка шкіри розпочинається з її вимочування у спеціальному розчині: на 10 літрів води треба кинути 50 г солі і тримати у цьому шкіру не менше 10 годин. Далі треба дістати шкіру, зняти з неї усі жири і обробити в іншому – хімічному розчині. Для нього беруть оцтову, сірчану або мурашину кислоту, розчиняють і тримають шкіру дві доби. Як перевірити, чи шкіра дозріла? Треба зробити щипок з м’ясної сторони. Якщо залишиться білий слід – шкіра дозріла.
Тоді її дублять. Наші предки, за слова Михайла Михайловича, використовували для цього кору дуба, вільхи чи берези. Але починаючи з 1848 року в австрійській та російській імперії почали застосовувати хром. Він набагато краще впливає на властивості шкіри, після дублення вона стає стійкою до перепадів температури, вологи тощо. І виріб з такої шкіри може служити 2-3 роки. Але практично для кожної шкіри є індивідуальний рецепт
Чоловік зазначає, що чинбарство в усі часи було важливим для соціуму. Ще починаючи з утворення Київської Русі шкіри використовували як еквівалент товару. Торгівля шкурами процвітали, вони вважалися цінним подарунком і, звісно, саме з них шили весь доступний одяг та взуття того часу.
Однак наприкінці ХІХ- початку ХХ століття у зв’язку з розвитком промислового виробництва, чинбарство як ремесло занепадає, констатує автор. З’являються фабрики, на яких в спеціально обладнаних цехах, вичиняли до 2-3 тисяч шкур на рік. Лише поодинокі майстри-чинбарі займались обробкою шкур. Відомим майстром-чинбарем у період 1896-1939 рр. на Гуцульщині був Йосип Маковіїв, який проживав в селі Довгополе теперішнього Верховинського району. Він володів технологіями вичинки шкур, що не поступались фабричним і заводським. А інколи шкури які вичиняв Йосип, були набагато якіснішими і еластичними ніж шкури, вичинені у цеху.
Старожителі Довгопілля, розповідали про те, що до чинбаря Йосипа приносили вичиняти шкури не тільки прості селяни, але й знатні люди із Косова, Жаб’я, Буковини. Є цікавим факт, що відомий письменник Іван Франко коли перебував у Довгополі, також цікавився чинбарством. Він цілими днями уважно спостерігав за роботою Йосипа і замовляв для себе шкури овець для пошиття кептаря (а шила кептар Франкові Михайлюк Марія Іванівна. Про це Михайлу Кочергану розповіла Тимчук Парасковія Юрівна, яка померла на 87 році життя в 2011 році).
– Зараз я ще продовжую вичиняти шкіри, – розповідає Михайло Михайлович, – наступить літо, то знову приступлю до роботи. Але сумно від того, що саме ремесло скоро відійде у небуття. Бо це складна і клопітка справа, якої молодь не хоче вчитися.
Незвідані стежки загадкової Гуцульщини
Друга авторська книжка вчителя історії дослідницького характеру вийшла в 2010 році під назвою «Загадкова Гуцульщина». Тут автор постарався вмістити
Якнайширшу інформацію про гуцулів і гуцульський край, починаючи від історичних фактів і закінчуючи міфологічними народними оповідками та переказами.
Автор багато розповідає про митців, адже на Гуцульщині була розвинена художня промисловість: різьба на дереві, випалювання на дереві, виготовлення різних прикрас, предметів домашнього вжитку і побутових речей з міді та шкіри, було розвинуте килимарство, ткацтво, гончарство. Звертає увагу на специфічні умови проживання («для гуцульських поселень характерною була і є розкиданість садиб по схилах гір. Житло гуцулів – це переважно рублена небілена хата, вкрита гонтами або драницями. Але з середини ХХ ст. гуцули почали будувати свої житла різних конструкцій»). Розповідає про те, що «національний одяг гуцулів відзначається барвистістю, вишивками та різними прикрасами: вишиті сорочки, апліковані овечі безрукавки (киптарі), пістряві демороблені запаски, повстяні брилі (крисані), різнокольорові хустки, оздоблені торбинки (вовняна – дзобенька, шкіряна – тобівка), прикрашений металевими гуданкамн широкий пояс (черес). Жіноче вбрання доповнювалось різноманітними прикрасами (згардами, намистом, сименками, перснями).
Однак підкреслює, що Гуцульщина ще повністю не досліджена й не вивчена. Тут є багато, особливо високо в горах, археологічних пам’яток, які потребують детального вивчення. За легендами, у лісах Гуцульщини у давнину водилось багато лісових чугайстрів (людиноподібних істот). На берегах річок Чорний і Білий Черемош є стоянки первісних людей, де були знайдені кам’яні знаряддя праці, а також велетенські кістяки тварин завдовжки до 4,5 метрів, але ці стоянки ще не вивчені й не досліджені вченими.
Є на Гуцульщині також місця, де на глибині кількох метрів відчувається дивовижний гуркіт води, а можливо, це відбувається якийсь фізико-геологічний процес гірських порід, що призводить до гуркоту (шуму). Один із фактів відбувався в урочищі Кохан в 1936 році. Як стверджують старожили влітку одного спекотного дня земля почала кипіти. А потім з’ясували, що в тому місці були поклади вапняку, який видобували ще за часів айстро-угорської імперії.
Тому автор ставить мету – розповісти читачеві про чарівну природу гуцульського краю, про загадкові й недосліджені археологічні пам’ятки, а також про незвичайних людей-гуцулів, які володіли великим талантом. Наприклад, згадує свого діда Тимчука, який у той час володів чотирма мовами і був серед тих гуцулів, які знімалися у фільмі «Білий птах з чорною ознакою». На його думку, книга буде цікавою для тих, хто вивчає і досліджує цей край, незвичайну красу високих гір, зелених лісів і завжди свіжої та холодної води, а також цілющого повітря.
Від дослідницького формату – до художнього
Третя книжка Михайла Кочергана вийшла друком в 2019 році. Але тоді почалася пандемія, а потім – повномасштабне вторгнення, тож якось було не до превенцій. І ось тепер Михайло Михайлович мав нагоду презентувати у стінах рідної вже школи своїх учням власний історичний роман «Шумить Черемош». У книзі автор охоплює складні соціально-економічні процеси румунської, польської, німецької окупацій, переплітаючи спогадами очевидців. Так у романі є згадка місцевої довгожительки про те, що в 1941-42 роках німецька влада проводила голокост євреїв, в тому числі в селі Яблуниця Верховинського району. За одну ніч знищили 450 євреїв, серед них діти та навіть немовлята. Співрозмовниця Михайла Кочергана згадує, що зранку бачила разом з іншими людьми, як по Черемошу пливли тіла вбитих.
Далі у романі йде мова про створення колгоспів та наслідки цього для українців. І завершується сюжет вже сучасними подіями історичного для українців значення.
У планах Михайла Кочергана ще чимало цікавих творчих задумів. Зокрема, чоловік багато років займається бджільництвом і має багато зібраних унікальних матеріалів, які, можливо, колись видасть теж дослідницькою збіркою. Як справжній гуцул, він цікавиться не лише історією свого краю, а й популяризує її. Не лише описує ремесла, а й сам займається ними. І мріє, що прийдешні покоління молоді продовжать гуцульський гонор – вміти все зробити своїми руками.
Людмила ФЕДЮК.
