З архіву “Карпат”
Знову невимовний сум оповив Путильщину… Першого лютого 2023 року під час виконання бойового завдання в Донецькій області загинули воїни військової частини А7186 – ЧЕЧУЛ Віталій Петрович та КУРИШ Дмитро Іванович.Їм було лише 26 та 45 років. Здавалося, ціле життя ще попереду. Втім, не судилося…
У великій скорботі, п’ятого лютого жителі Путильської територіальної громади стоячи на колінах, живим коридором, зі сльозами на очах зустріли траурний кортеж із загиблими захисниками. А наступного дня героїв провели в останню путь. Живі квіти пам`яті та шани встеляли дорогу, майоріли синьо-жовті прапори… Тяжку тишу час від часу порушували сумні мелодії духового оркестру. Навіть небо плакало крижаними сльозами над згорьованими рідними і близькими.
Віталій недожив, недолюбив, недомріяв…
– Віталій був надзвичайно світлим, добрим і щирим хлопцем, – зі сльозами на очах розповідає близька родичка Алла Горбан. – До лав ЗСУ пішов служити добровольцем ще з перших місяців війни. Адже менший брат Дмитро перед війною відслужив військову службу. Відповідно, після початку повномасштабного вторгнення зі зброєю в руках він вже захищав Україну від ворога. Тому Віталій одразу ж захотів піти на фронт. Бо говорив: «Як же це брат служить, а я ні?» Хоча міг і не йти, адже був непридатний до військової служби (в дитинстві мав травму та навіть був у комі декілька днів). Але вирішив підтримати брата та й всіх українців. Спершу записався до тероборони, а пізніше відправили на фронт. Був й під Соледаром, і під Бахмутом…
Він був оптиміст по житті, завжди на позитиві. Коли дзвонив до додому до рідних з передової, то говорив лише: «Мамочко, у мене все добре, у нас все гаразд». Навіть була ситуація, коли Віталій розмовляв по телефону з мамою, було чутно, як пролітає ракета. Він швидко скинув, потім передзвонив і почав вибачатись за те, що ракета пролетіла.
Хлопці, з якими він служив, відгукуються про нього дуже добре… Бо був роботящим, чемним, щедрим. Віталій ніколи й нікого не залишав у біді, завжди старався всім допомогти. Неодноразово витягував поранених із поля бою. Неможливо описати горе рідних… У вічному смутку залишилась мама, брат, сестричка.
Недожив, недолюбив, недомріяв… У пам`яті всіх, хто знав Віталія, він залишиться веселим, щирим, справжнім патріотом та назавжди 26-річним Героєм. Своїм життям він захистив нас, українців, та наше майбутнє.
Дмитро мав золоті руки
– Дмитро Куриш працював у нас в бібліотеці понад 15 років оператором котельної, – розповідає колишня директорка КЗ «Путильська бібліотека» Олена Грималюк. – Працював не лише під час опалювального сезону, але й залишався з чотирьох працівників на весь рік, бо займався заготовленням палива на наступний сезон. Ми ніколи не хвилювалися підготовкою до зими. Керівник виписував дрова, а далі все лягало на плечі Дмитра Івановича: розпилювання, коління, складання, перевірка котельної. Він завжди знав за результатами опалювального сезону, де і що захворіло в системі. Разом з хлопцями, що працювали сезонно, усували неполадки.
Дмитро Куриш був не лише працівником котельної, а й знав всі наші свята, які проводилися у бібліотеці, приймав активну участь у господарській частині. Територія завжди була обкошена, кущі підкопані, дерева окультурені. Наших гостей на день вишиванки, день бібліотекаря, «Шовкова косиця» завжди чекала смачна кулеша, приготована Дмитром Івановичем… Він був людиною із золотими руками: де підтікав дах, де підлога прогнила, де ще щось – все одразу ремонтував. Ну, все він вмів зробити…
А ще Дмитро любив читати. Тільки бібліотека отримувала нову літературу, Дмитро Іванович першим її переглядав. Він був учасником наших театралізованих моментів під час проведення літературно-мистецького свята «Шовкова косиця», готував і прикрашав бричку, яка привезла до Федьковича кохану поета… А ще він хотів всьому навчитися, чого не вмів.
Історія з мого особистого життя: коли я збиралася перекладати вдома піч, найняла пічника, то Дмитро напросився до нього в помічники, щоб навчитися і цій справі. І пічник ним керував, а перекладав сам. Хай він не став професіоналом, але для себе це вже міг зробити. Він був прекрасною людиною і в той же час дуже скромною. Нам невимовно болить, всьому колективу з цієї втрати. Вічна пам’ять Герою-захиснику Дмитру Івановичу Куришу…
Нестерпно боляче і сумно усвідомлювати, якою ціною Україна виборює свободу. Бо війна забирає життя найкращих синів України – наших мужніх янголів. Світла пам’ять про них назавжди збережеться у наших серцях… Герої не вмирають! Тепер вони оберігають нас із висоти – у небесному війську.
Діана МОЙСА.
